Інколи приходять у голову всілякі думки, наприклад, якщо на рани сипати сіль не просту, а дещо вишукану, чи буде так само боляче? Скажімо, сіль solis, Fleur de Sel з прянощами, Fleur de Sel з перцем, кристали рожевої солі з Кашміру, Fleur de Sel з трюфелем із Мадагаскару, чорна з Гавайських островів, сіль у перлинах № 1, блакитну перську — тут і походження, і смак, і колір — все різне.
Ось наприклад, рожева з Гімалайських гір, яку добувають у пакистанському регіоні Кашмір, вважають найчистішою сіллю у світі, тому і називають її — гірським кришталем. Вік кашмірської солі складає 250 мільйонів років, вона містить усі мікроелементи в первісному вигляді і тому прекрасно засвоюється людським організмом, укріплюючи його та допомагаючи виводити токсини. Тому розумію, що нікому з нас не зашкодило б поласувати нею, але через бездоганну репутацію, вона вельми дорого коштує. Та і де вона пропонує себе, навіть не знаю.
Якщо хтось зі злостивих і забажає насипати на хвіст солі, я б радила норвезьку сіль вікінгів. Може, тому що з Норвегією у мене якісь особливо віддані стосунки, хоча була там усього кілька разів, а може тому що ця маленька подорож у світ солі раптово, як буває в передноворічні дні, начебто випадково, але нагадала щось норвезько-загадкове та ностальгічне.
10 років тому я сходила на льодовик, що має особливий бірюзовий відтінок, дещо схожий на сіль. А, може, випадково зустрілася мені величезна кількість саморобних троликів, що на підступах до льодовика, біля нього і на самому льодовику були складені різними людьми, туристами з усього світу та самими норвежцями. Трапляються усього з декількох камінчиків, але розумієш, що в них зашифрована нехитра надія.
Ці тролики — таємний знак. Нехай трохи наївний, але я тоді вирішила, що складу свого тролика, просто на льодовику або біля трампліну в норвезькому Ліллехаммері. На згадку про коханого чоловіка.
Я тоді так і зробила і залишила цей тролик на льоду, звичайно, сфотографувавши його, і чи то попросила, чи то наказала, чи то улестила, але прохання було таке: усунути всілякий смуток, залишити лише найяскравіші спогади. І знаєте, так воно і сталося. І тепер у передноворічні дні стало майже звичним, що тихо приходить до мене цей солодко-солоний спогад, як щастя й упевненість, що ніщо нікуди не зникає і все залишається зі мною. І не у випадковому футлярі, ніби задарма, а у винагороду що я диригую солодкістю, солоністю та гостротою свого життя, давно розпізнавши друзів і випадкових порхавок, що рекламують себе в манері «колекції минулих років за ціною наступних десятиріч».
Упевнена, що в життєвій манері треба давати стусанів у манері умовно на хвіст солі. Але, певна річ, не кашмірської, у неї бездоганна репутація, до того ж дуже дорога, а народної — кристалічної, брутальної та безкомпромісної, одним словом, нашої кам’яної. Навіть тим, хто укутаний особистими стилістами, брокерами, кухарями, особистими тренерами, біржовими маклерами, хатніми робітницями (далі фантазії не вистачає, не знаю, що у них там ще є), їм теж потрібно самим собі допомагати такою умовною вигадкою або традицією.
Чесно кажучи, у мене є безкоштовний рецепт, як забезпечити дім і підняти собі настрій, — це сухий ялівцевий душ. Як тільки про нього згадаю взимку, відразу вирує думка під іншу мелодію. Гілки сухого ялівцю у мене завжди є, адже влітку недаремно на дачі сиділа, запалю — і мої рецептори, реагуючи на запахи, відразу стрепенуться й оживуть. Пахощі переносять мене не до ефемерного лісу, як це буває в юності, а в реальний світ улюбленого запаху, і він не один — є ще ваніль. Буває скрапну трішки ванілі на гарячу лампочку під абажуром, дивовижної французької лампи, подарованої ще до весілля, і прийде вічний повів затишку та щастя, а воно, як відомо, не менш важливе, ніж саме щастя, яке може раптово обірватися. Правда, зараз шийка лампи вже перев’язана мною, я б сказала, щоб не горбилася, але про це ніхто, окрім нас двох, не знає, і вона ніби свідок на весіллі, подруга, з якою часто ділюся таємницями, не розгубила свій флер повнокровно наповненого життя.
До того ж, ваніль легко може витіснити будь-що, як відомо в задусі, як у старій сумці, натхнення не живе. До речі, свої сумки обожнюю, незалежно від віку, і вони теж пахнуть ваніллю і трохи, ні, не кашмірською сіллю, я її і не бачила, а норвезькою сіллю вікінгів. Такий мішечок я тоді привезла з Норвегії, і нехай це не туристична цікавинка, згодна, але як тоді він став для мене дорогим і необхідним, так і донині живе в одній із сумок. Отже, завжди є що насипати на хвіст, але бажання немає. А ось буде так слизько, як останнім часом на вулицях, візьму і кину собі під ноги. Щойно це написала і зрозуміла, що хитрую: нізащо не розлучуся з дивовижним своїм зачарованим мішечком. Нехай я наділила його магією за власним бажанням і нехай це схоже на химери потішної мрійниці. Ну і що? Хто скаже, що це казкові вигадки? Але це достеменно буду не я.
