Сталося непоправне – російських передплатників відключили від Netflix. І розіслали листа, в якому лаконічно повідомили: "Ваша підписка продовжена не буде".
Маріуполь помирав під ракетами, від голоду, ран та спраги. Ірпінь, Бучу, Гостомель, Охтирку наполовину зрівняли із землею, Харків бомбардували, у різних містах гинули люди, а верхівка російської інтелігенції обговорювала тон керівництва компанії Netflix, що сповістила про непродовження передплати надзвичайно неділікатно. "Адже могли б написати "Спасибі, що весь цей час були з нами, а вони грубо - "ваша підписка не буде продовжена"", - журилися російські гуманітарії. І додавали щось про недозволену зневагу до цивілізаційної основи Росії.
В інших гілках соцмереж йшов запеклий захист Чайковського, чиї твори відмовилися виконувати на якомусь концерті. "Чайковський у чому винен?" - обурювалися інші гуманітарії. "Як вони житимуть без Чехова?" - переймаються за Європу інші, засмучені зняттям з репертуару п'єс Чехова.
"Це війна проти російської культури", - загальний висновок. Не вдаючись у подробиці, можемо тільки нагадати, що і Пушкін Чехова не читав, і Чайковського не слухав, а ось якось висунувся в люди. Але це до речі, що і без Чайковського з Чеховим можна прожити. Гірше, ніж із ними, але можна.
Для російського інтелігента Україна завжди була поняттям досить умоглядним. У цьому сенсі твердження Винниченка, що набило оскому через частоту використання, про те, що російський демократ закінчується там, де починається українське питання, і раніше актуальне, зараз набуло й зовсім вбивчого сенсу. Починаючи з 2014 року, коли Росія, скориставшись важким моментом в Україні, вкрала Крим, а потім почала злодіяти на сході України, російський демократ та інтелігент співав приблизно одну й ту саму пісню: "Адже ми так підтримуємо українців, але чому вони нас так не люблять?" Ця нетямущість пояснювалася банальною сліпотою, викликаною тихою пихатістю, - мовляв, мене повинні любити просто за те, що я не закликаю до війни, що я не виправдовую злодійство, що я готовий визнати існування іншої, схожої на мою мови. Я готовий визнавати Крим, як і раніше, українським, і що змінить у загальному розкладі, якщо я з'їжджу туди на фестиваль (на зйомки, у похід, у гори, просто так, до друзів)? Я ж знаю, що Крим український, що вам ще потрібно? Через таку нісенітницю не пустити мене в Україну?! Теж мені друзі... Ця замкнутість у межах своїх інтересів, нездатність вийти за ті рамки свідчить лише про те, що російська інтелігенція втратила головну якість, яка дозволяла їй називатися інтелігенцією, - емпатію.
У ці страшні воєнні дні багато хто з тих, хто вважає себе інтелігенцією, поживши перші кілька діб у стані чорного шоку, швидко перейшов на більш актуальні теми - Netflix, відмова від Чайковського та Чехова, відхід західних дистриб'юторів зі сфери російської кіноіндустрії тощо. І головне питання інтелігенції нині – ні, не "хто винен?" або "що робити?", - але "я ж тут до чого?"
Нет, и не под чуждым небосводом,
И не под защитой чуждых крыл, —
Я была тогда с моим народом,
Там, где мой народ, к несчастью, был,
– писала Анна Ахматова. Сьогоднішній російський інтелігент із народом бути рішуче не хоче - його дратують навіть натяки на його приналежність до тих 140 мільйонів (за крихітним винятком), які підтримують Путіна, бачать Україну фашистською країною та "можуть повторити". Спроби дистанціюватися від путінського зла останніми днями особливо посилилися – гекалітри крові, що ллє на українській землі російська армія, – це вже не жарти. Незатишно жити на одній галявині із прихильниками вбивств. Тому заява "ми не винні!" сиплються по соцмережах, як горох. Розгортаються дискусії, люди сваряться, тицячи один одному в очі хто провиною, хто - невинністю. Російський інтелігент дуже буквально розуміє слова Льва Толстого, винесені ним у заголовок знаменитої статті, - "Не можу мовчати!" Тому російський інтелігент говорить багато й переважно - про себе. Про те, як він житиме під санкціями. Про те, що більше не поїде за кордон. Про те, що продукти дорожчатимуть у геометричній прогресії, а ліків взагалі не стане. Ще російський інтелігент любить говорити про те, що він, дурень, чомусь вчасно не поїхав. А Маріуполь помирає в блокаді, від голоду, ран та спраги. А Ірпінь, Бучу, Гостомель, Охтирку наполовину зрівняли із землею. А Харків бомблять. А сотні безневинних людей загинули. А ми – не винні. Ми не проситимемо вибачення в українців - нема за що. Ми не вбивали, ми не закликали, ми виходили на акції (здебільшого – санкціоновані, ну так і що з того?).
Співучасть у злочині буває різною за рівнем. Буває навмисна. Буває мимоволі. Але мимоволі – теж співучасть. Якщо я плачу податки в країні, яка напала на іншу країну, - я є співучасником злочину, тому що війна ведеться на мої (зокрема) гроші, я її фінансую. Намагатися від цього відмахнутися означає визнати свою непряму згоду з діями влади. Більшість із нас не голосували за цю владу, багато хто ходив на акції протесту, багато хто висловлював свою позицію різними доступними способами. Але відокремити себе від держави, дистанціюватися від її злочинів – велика помилка російської опозиційної інтелігенції. У Німеччині денацифікація вдалася ще й тому, що німецька інтелігенція (не вся, звісно) визнала свою провину у становленні нацизму. Почуття провини теж буває різним – буває руйнівним, а буває творчим. Інтелігенція на те й інтелігенція, щоби рефлексувати - що я міг зробити, але не зробив? Кожен з нас міг зробити більше – хтось міг не працювати у федеральних медіа, хтось міг відмовитись від поїздки до Криму, хтось – не побоявся піти на несанкціоновану акцію.
Не винних немає.
Я не соромлюся вибачатися перед українцями. Пробачте мені. За все – за те, що не змогла зробити більше, за те, що плачу в РФ податки, за те, що зараз боюся вивісити у вікні жовто-блакитний прапор. І вибачте за всіх тих, хто зараз зі своїм народом – «там, где наш народ, к несчастью, есть».
