Так склалося, що декларативно люди завжди прагнуть чесності, але на практиці майже постійно брешуть.
Брехня є складним психологічним і соціальним феноменом, що вона є невід’ємною частиною щоденного людського спілкування та іманентною формою нашої соціальної поведінки. З формальної точки зору, збрехати – означає заявити фальшиве твердження стосовно себе чи навколишнього явища, що його ми хочемо нав’язати іншим як правдиве.
Нашу схильність до брехні можна пояснити різними психологічними причинами, зокрема, принципами психодинамічної, гуманістичної теорії, чи теорії поведінки. Загальноприйнята точка зору полягає в тому, що брехня виникає як результат гедоністичної природи людини, що вона прагне уникати болю та збільшувати задоволення. Можна також помітити, що ми брешемо не лише заради особистої вигоди, а й заради інших. Тобто, щоб уникнути шкоди, що її зазнаємо ми самі, так і для того, щоб не заподіювати шкоди іншим. Ми вважаємо, що брехня є прийнятною, якщо це рятує чиїсь життя - наші або інші.
З часів революційних публікацій американської дослідниці Белли Де Пауло 1996, різноманітні виміри незмінно показують, що ми брешемо не менше, як в кожному п’ятому реченні. У щоденному спілкуванні, в середньому ми видаємо неправдиве твердження в 20-30% випадків, тобто в деяких ситуаціях навіть кожне третє наше твердження формально може бути брехнею.
При цьому, звісно, розподіл брехні не є рівномірним: найбільше неправдивих тверджень зазвичай видають підлітки у віці 13-17 років, а найменше – діти у віці 6-8 років. В період життя 25-45 ми широко користуємося нашими вміннями брехати, а після 50 років кількість брехні у щоденному спілкуванні істотно знижується. Більше схильні до брехні люди, для яких думка оточуючих щодо себе є визначальною, наприклад, особи з демонстративною поведінкою чи члени локальних ієрархізованих громад («а шо люди скажуть?»).
Зазвичай, людська брехня є суто інструментальною: майже в 45% випадків ми брешемо заради того, щоб виставити себе у вигідному світлі, рекламувати себе, чи отримати певний зиск. При цьому, лише у 15% випадків цей зиск є фінансовим чи економічним. Ще у 35% наша брехня спрямована на те, щоб захистити себе: у 20% - щоб приховати наслідки своїх хибних вчинків, та близько 15% - щоб уникнути непевних ситуацій чи спілкування з небезпечними особами.
Лише у 10-12% випадків наша брехня тим чи іншим чином спрямована на інших: до 5% нашої брехні є інструментом чемності, близько 4% наших фальшивих тверджень мають на меті дотримання своєї соціальної ролі, а до 3% - спрямовані на завдання болю оточуючим.
Залишкові приблизно 8% нашої брехні мають невизначену природу, і скоріш за все, частина цієї брехні (не менше 3-4%) спрямовані на те, щоб допомогти нам ігнорувати неприємну реальність, створюючи вигадані світи. Власне, десь тут – на перетині брехні як інструменту соціальних комунікацій та персонального засобу ігнорування реальності – і виникають деякі цікаві контексти, пов’язані із можливостями соціального конструювання.
Використати брехню в якості інституціонального механізму, інструменту соціального конструювання, вперше вдалося корпоративістським державам – зокрема, гітлерівському та сталінському режимам. За допомогою потужної і розгалуженої машини державної пропаганди, в позбавленому за допомогою репресивного терору соціальних інститутів і будь-якого різноманіття суспільстві, на основі тотальної брехні цим режимам вдавалося будувати масові ілюзії і спрямовувати думки і дії людей у потрібному напрямі.
Втім, державні механізми брехні, застосовані репресивними режимами, залишалися питомо зовнішніми по відношенню до суспільства, навіть суспільства істотно пошкодженого репресивними впливами. Отже така конструкція не могла бути достатньо стабільною і тривалою. Власне, це зрештою і зумовило колапс ідеократичних систем і відповідних авторитарних держав.
Але ідея інституційного використання брехні заради управління колективною поведінкою не могла зникнути сама по собі.
Набагато більш сталий механізм змогли запропонувати корпоративні маркетологи, пропонуючи самовідтворювану модель брехні, яку можна визначити як «торгівля сумнівами». Саме така модель дозволяє будувати та підтримувати стійкі конструкції, побудовані на хибних уявленнях, невірних колективних переконаннях, масових фобіях та істеріях.
Ця модель заснована не стільки на прямому впровадженні хибних переконань як таких, скільки на розхитуванні усталених систем цінностей, розмитті критеріїв та роздмухуванні тотальної недовіри. Створення фальшивих повідомлень, дискредитація, приниження, колективне цькування – інструменти такого роду стратегій.
Вперше маркетингова стратегія «торгівлі сумнівами» була застосована наприкінці 1960-х тютюновими корпораціями в їхній боротьбі з доказами того, що паління призводить до шкоди здоров’ю. У своїй книзі «Doubt is Their Product», 2008, американський дослідник Девід Майклз приводить цитату із аналітичної записки British American Tobacco від 1969: «сумнів - це наш продукт, оскільки це найкращий спосіб конкурувати з “тілом фактів”, яке існує у свідомості широкої публіки. Це також наш інструмент впровадження суперечок».
Саме тоді вперше було створено навалу псевдонаукової дезінформації про нібито відсутні зв'язки між тютюном і хворобами, і ця зловмисна стратегія відстрочила регулювання тютюну на десятиліття, чим захистила корпоративні прибутки.
Надалі цю стратегію було застосовано для дискредитації досліджень токсичних ефектів небезпечних викидів, а згодом – для відкидання наявності кліматичних змін.
В результаті було побудовано потужну машину з виробництва «альтернативних фактів», яка включає багаточисленні консультаційні фірми, замовних експертів, навколо-наукові журнали та потужні медійні ресурси. На тлі створюваного ними інформаційного шуму будь-що може бути оголошеним «фейк-ньюс», а будь-яка фахова думка може бути дискредитована навалою галасливих і нічим не підтверджених заяв.
Все це має кілька небезпечних наслідків. По-перше, це призводить до корозії наукового методу: в умовах зростаючого хаосу перевірка даних і досягнення експертного консенсусу вимагає набагато більше часу і зусиль. По-друге, в масовій свідомості закріплюється примат хибно сприйнятого «критичного мислення», яке насправді є лише інструментом раціонального мислення, що без нього «критичне мислення» перетворюється на засіб руйнування і хаосу. А по-третє, уявний успіх «торговців сумнівами» багато кому кортить застосувати в політиці, що призводить до катастрофічних наслідків в державному управлінні.
Бо саме на цьому полі – тотальної недовіри, масового розповсюдження «альтернативних фактів», розпаду цінностей і розмиття критеріїв, - і зростає не лише сучасний політичний популізм, а і методи впливів в сучасних конфліктах, коли інформація стає зброєю.
Жодного універсального рецепту що робити в такий ситуації не існує: нема сенсу вимагати чесності, ретельно перевіряти будь-які поширювані факти чи поширювати спростування – це не працює, або працює навпаки.
Більшу частину інформації, що її ми маємо стосовно навколишнього світу, ми отримуємо від оточуючих. Отже довіра до свого оточення є базовим інструментом соціальних комунікацій і способом виживання людини в складному середовищі. І маніпуляція колективною довірою в добу масових електронних комунікацій та глобальних соціальних трансформацій безперечно матиме кон’юнктурний успіх. Водночас, успішність нашого виду полягає у спроможності абстрактного мислення, у розрізненні критеріїв та ознак, що створює баланс цінностей і інтересів, і не залишає місця інституційному тріумфу тотальної брехні.
Питання лише в тому, наскільки успішно ми подолаємо поточний етап ціннісного хаосу, і наскільки адаптивний механізм колективної довіри є сильнішим за адаптивний механізм брехні в складно перетворюваному соціальному середовищі.
Так чи інакше, але в наш час варто пам’ятати інше арабське прислів’я: «будь двічі обережнішим, коли запеклі брехуни починають казати правду».
