Виявляється, префікс «по» — такий інтриган і пустунчик, такий спокусник і звабник, що бере у полон і примудряється утримувати в ньому роками, причому зовсім не подумайте, що силоміць — все за обопільним тяжінням. Уміючи постійно дивувати, управляти ініціативою, змушуючи знаходити в ньому, цьому «по», все нові й нові нюанси, віртуозно підігріваючи до себе інтерес, вправно міняючи контексти, і так заварювати розумну кашу, що, нарешті, таки домагається свого — ось вона, чергова закоханість. І на все життя, відзначте. Трапляється, і з французьким акцентом.
Як вдалося цьому лінгвістичному плейбоєві закохати в себе таку розкішну розумницю, яка сиділа переді мною, як збудив інтерес до його таємниць у цієї французької дівчинки Тіфен, яка хотіла в дитинстві стати клоуном? Опанувала навіть акордеон, займалася гімнастикою, вчилася в цирковій школі в Парижі. Потім настільки захопилася вивченням російської, що в січні 1993 року з однією валізкою приїхала до Києва, аби практикуватися в мовному середовищі, одночасно працюючи репетитором в сім’ї з двома дітьми, які вивчали французьку. Успішно захистила на батьківщині диплом, природно, присвячений йому, коханому, — «Предлог «по» в современном русском языке», і повернулася знову до Києва, аби вчити.
Цього року Тіфен Анрі, вже директор київської Міжнародної французької приватної школи з вивченням української і російської (2008 року вона, опанувавши українську, отримала ще один диплом — право бути директором школи з вивченням української), відзначила 20-річчя свого життя в Україні.
Потрапити під чарівність цієї жінки надзвичайно легко, а ось приглушити власну захопленість — важко. Так і хочеться зізнатися: будь я префіксом «по», одразу б запропонувала Тіфен влаштувати дівич-вечір — повечеряти, аби подружитися, поговорити та посекретничати, аби краще взнати одна одну, політати у мріях, аби вловити — чи відчуваємо ми однаково на смак цей соковитий пиріг-життя. У неї так приблизно і сталося років 15 тому з симпатичним Геннадієм Корчагіним, який потім і став її чоловіком.
Довго вагаючись, чекаючи яскравої відповіді на оригінальне питання, яке так мені й не спало на думку, просто запитала про те, що здивувало.
— Ти втомлюєшся коли-небудь? Чисельні зустрічі з директорами шкіл назавжди зафіксували в пам’яті: утомлені, завжди засмикані, такі, що постійно перераховують свої проблеми, якісь, м’яко скажу, недостатньо жіночні, може, від звички вбиратися так, щоб нікого не відволікати. Мабуть, з цим явно перестаралися. Потім вони увесь час від когось щось чекають...
— Коли мене запитують батьки моїх учнів (їх 182), чим допомогти, говорю: «Посміхайтеся, просто посміхайтеся!» Діти не лише не забирають мою енергію, але і додають з щедрістю юності. Навіть наприкінці робочого дня не відчуваю себе втомленою. У мене і мама була директором, а в сім’ї нас, дітей, семеро. Я — п’ята. Мама всьому навчилася: чіткості, вмінню бачити і помічати навіть дрібниці, значить, вимогливості і, головне, вести господарство: готувати, випікати, аби пахло ваніллю, травами, пирогами, затишком. Мої діти — Катя та Антуан, він же Антон, теж вже можуть спекти пиріг, тепер я їх усьому вчу. В оселі моїй все повинно бути красивим — сервіровка, пиріжки, вираз обличчя, стосунки в сім’ї, настрій щодня і радість від того, що сьогодні й зараз. Сумний суп у домі навіть не гостює.
— А де тебе знайшов Гена?
— Тоді я заблукала на вулиці, абсолютно не знаючи місто. Хоч і володіла мовою, ніхто не міг зрозуміти, що за червоний інститут я шукаю. Нарешті, якийсь парубок на зупинці, до речі, це було досить далеко від центру, зрозумів, що мені потрібно. Провів, залишив візитку. І все, пройшло багато місяців, я не телефонувала. Одного дня мені захотілося набрати його номер, і все пішло за сценарієм «по» — поступово зрозуміли один одного, поцілувалися, покохалися, одружилися.
— У деяких сім’ях діти існують у світі чітких прейскурантів: вивчений урок — стільки-то євро, відмінний результат — стільки-то, прибирання в кімнаті тощо. Говорять, це ефективно.
— Мені подобається варіант більш витончений — додаткові порції розваг. Ми багато подорожуємо, всі захоплення дітей підмічаємо. Зараз Катя просто марить фотографією — техніка від нас одразу й надійшла. До того ж ми — театрали, спільні походи — теж подарунок. Найкращий сюрприз для моєї доньки — модні журнали, які привожу з Парижа.
— Чи правильно розумію, втім, упевнена, що правильно: «просто» в одязі для француженки означає бездоганний крій, вищу якість тканини, мінімалізм і нейтральні кольори.
— Мій стиль такий: легкість, непафосність, не більше трьох кольорів в одязі одночасно, мінімум косметики, люблю червоний і чорний, а ще ходу, що летить, шикарні джинси і парфуми. Часто жінки, вибігаючи з дому на роботу, хвилюються — чи вимкнена праска. Я ж — чи взяла улюблені парфуми.
— Справді, без бажаного ароматного флеру, легкого і ніжного, жінка — анонімна, погоджуюся. А як же з вагою? Пристрасть до пиріжків, які можеш випекти вихідними до дев’ятої ранку, і така стрункість?
— Не морочуся — все згорає. Це щастя, коли є для кого готувати, для себе однієї б не метушилася. У нас ніколи нічого не залишається — все з’їдається. Значить, смачно. Скоро найголовніше свято — Різдво. На столі обов’язково буде індичка, каштани, відкриті пироги — з капустою і грибами, і десерт — бюш із шоколадною начинкою. Зазвичай цими днями ми гостюємо у своїх у Франції. Для мене так багато означають запахи — хвої, спецій у тісті та стравах, дотики близьких, аромати щастя, подарунки. Все це — наша родинна творчість.
— Що не любиш більше за все?
— Фальш. Люблю довіряти. Кому не вірю, того швидко забуваю. Не варто витрачати свій час на пусте. Вважаю усілякий придворний етикет дурневалянням. Звичайно, якщо ситуація вимагає — вдягну елегантну сукню, але рівневі джинси і шикарна блуза дають мені стільки впевненості й так допомагають легко і нестримно жити, що їм не зраджую.
— Схоже, що в школі з таким директором теж не буває нудно, — сказала вголос.
— У нас є свій театр, сцена — наша спільна пристрасть, зараз захоплені кіно — випустили дитячий фільм про воду. Творити щодня — просто норма. Якщо хочемо щось створити, беремося за справу. От і все. Якщо хочу створити щастя, я його отримаю. Чоловікові часто говорю: діти дивляться на нас, ми і їхній стиль життя формуємо. Причому щодня.
Головне — нічого не боятися. Це як із театром: один раз його відчуєш — і все, щось космічне поселяється на кінчиках пальців, вони вже найточніший рецепт інтуїтивно відчувають.
І так у всьому — чуттєвість і пустощі. Як же вони личать директорові. І джинси теж. І аромат.
Шарм все ж — найкраща приправа до життєвого жесту. І його ніколи не буває занадто.
На те і свій рецепт. Інтуїтивний. Свій.
