Цього дня, рівно 40 років тому — 27 вересня 1977 р. — запущена в дію перша атомна електростанція в Україні — Чорнобильська. Кажуть, за одним із проектів АЕС мали будувати мало не в Києві, на Лівобережжі. Протягом семи років запустили ще три енергоблоки. 9 вересня 1982-го сталася перша аварія. 26 квітня 1986-го — друга й остання.
Складається отакий причинно-наслідковий зв’язок: усі недоліки конструкції станції були прямим наслідком типового радянського нехлюйства, проте через катастрофу про Україну дізналися в світі, а в самому СРСР система цензури й контролю серйозно просіла. З того часу знято й написано дуже багато. І продовжують знімати й писати. Приїздять з усього світу, роблять кіно ігрове й документальне, трилери й репортажі. Зона притягує.
Наш розвиток визначається точками масових жертвоприношень. Аварія на ЧАЕС стала нашою найвідомішою бідою в світі, але не останньою: тепер маємо війну, до неї — побоїще на Інститутській.
Нам завдають травми, ми ці травми усвідомлюємо, робимо зміни, намагаючись уникнути повторення. Повторення не відбувається — щоразу нова форма лиха. Наше минуле все ще женеться за нами, продовжуючи стріляти радіоактивними викидами, автоматними чергами, «Градами», «Буками». Поховаємо мертвих, вилікуємо, якщо зможемо, постраждалих. Але той-таки Чорнобиль — це рана, що не загоюватиметься ще дуже довго.
Можливо, нам і судилося стати для людства уроком, і, можливо, людство його таки засвоїть. Головне — аби засвоїли ми, аби стало зрозуміло нам. Найдієвіший засіб від привидів — розуміння того, куди рухатись далі. Де вихід.
40 років. Вщент зруйнована утопія. Знелюднена зона завбільшки з Люксембург. Довге, довге прощання. Незріле, хитке, але живуче майбутнє. Чорний ворон, я не твій.
