Ще вчора зі згодою кивала головою, прислухаючись до думки визнаного авторитету зі світу моди, який, як завжди, розкуто і граціозно володіючи соковитою мовою, був відвертий, мовляв, чудово, коли у вбранні є перчинка. Трохи драми теж не зашкодить. Стиль не має бути нудним і правильним тощо. Хто ж знав, що власники авто, які не на жарт прижилися на Михайлівській площі (хто не знає — це безпосередньо біля Михайлівського собору, поблизу Володимирська гора, Софійський собор... Туристичний мед, одне слово) такої ж, схоже, думки.
Щодня, вже звично вальсуючи між хаотично в’їжджаючими і від’їжджаючими машинами, намагаючись законно використовувати ще недавно свою пішохідну територію, аби перейти на потрібний бік, постійно відчуваєш — якась машина за спиною незадоволено бурчить у найбезпосереднішій близькості від єдиного для кожного дому — тіла. Недавно опинилася на цьому колишньому тротуарі, якому слід бути справжньою площею, між двома машинами. Вони одночасно рушили з місця і поїхали вперед. Як гімнастка на колоді або бичок, що йде гойдається і ось-ось.. ну, зрозуміло. Авто і не думали випускати з полону — просто за кілька хвилин наші шляхи, на щастя, природно розійшлися перед офіційною проїжджою частиною. Виявилось, це тільки квіточки. Якось вийшовши з магазину, теж у центрі, і спокійно йдучи повз примагазинне паркування, раптово почула ззаду істеричний сигнал машини і, почавши зі здивуванням обертатися, тієї ж миті від удару відлетіла убік. Лежачи на асфальті, ще перебуваючи в дивному заціпенінні, все ж була приємно здивована — мені допомогли підвестися, знайшли сумку десь на газоні, обтрусили одяг. У власному транспорті люди від утоми — злі і знервовані, а станься що на вулиці — швидше за все, обов’язково допоможуть. Слава Богу, цей інстинкт працює на автоматі, а значить, більшість усередині добрі й уважні. Напевно, просто самі не знають про це.
На водія наступали очевидці — ти що очманів, адже ззаду зовсім інша справа. Той спочатку нападав, але молодому дядькові пояснили зрозумілою лексикою, хто він і куди варто прямувати — той стих, перестав огризатися, страх просто знищував його на очах. Звичайно, не за стан ним удареної, а за міру збитку. Гроші, мабуть, лежали у його внутрішній кишені, він як схопився за них руками, так і стояв. Вигляд його був жалюгідний. Правда, смішно, стоячи у порваному одязі (ось і перчинка, і драма) бути настільки категоричною, проте, зібравши всю свою гидливість, вдалося сформулювати наївно принизливе: на таку поганку, як ти, часу шкода. Котися бездара. І зовсім вже жалюгідно прозвучало, мовляв, у мене справ по горло, не до тебе. Водій ще постояв секунду, з радістю проковтнувши приниження і не вірячи до кінця, що такі ненормальні непрактичні дурки ще плутаються під ногами, швиденько змився. Відвізши під серцем свій неспустошений гаманець.
Звичайно, грати в благородство в цьому випадку нерозумно, але дуже додому хотілося, прилягти, і, до речі, ще на три дні всі справи самі собою відлетіли. Однак це ще щасливий випадок, сама відновилася. Тепер же, загартувавшись у щоденній боротьбі з тими, хто бурчить ззаду, зліва, справа, розумію... а що власне розуміти, адже в центрі якась вічна безвихідь і відверте автомобільне рейдерство з витискування пішоходів набирає і набирає темпи. Доведеться, мабуть, носити з собою дзеркала заднього огляду. Зрозуміло, що цей затертий сюжет норовить стати нетлінкою.
Розуміти, що все має свою ціну, треба, звичайно, давно, та багатьом ще доводиться щодня перенавчатися. Живемо ж бо на вічному протязі, чужий досвід неначе мелькає по дотичній. Проте цікавість узяла верх, коли знайомилася з деякими дослідженнями психологів, учених, які стверджують, що багаті, в цьому випадку американці, щасливіші за найбідніших усього у півтора разу. Це багато чи мало, не знаю, але у нас і так, без усіляких вагомих фактів, упевнені від народження — краще бути здоровим і багатим, ніж бідним і хворим. Недавно мала можливість на конкретному прикладі переконатися, як міняється психологія, рівень відповідальності за своє здоров’я, як частини родинного, коли добробут помітно зростає і є що втрачати.
Давній друг сім’ї виїхав п’ять років тому за контрактом в Об’єднані Арабські Емірати. Свого часу Віталій закінчив Інститут фізкультури і опанував різні методики масажу, маючи явні здібності, реабілітуючи спортсменів і не тільки, виїхав, як спочатку передбачалося, на рік в арабську невідомість. Зрозуміла з його розповіді, що там, якщо захочуть, звільняють без пояснень після закінчення контракту: так економніше, адже завжди можна взяти свіжого фахівця, а не обтяжуватися бонусами для іноземця. Так сталося і з ним, але за рік до нього придивилася приватна компанія, чиїм співробітникам він постійно допомагав своєю енергетикою і розумними руками, і його забрали на умовах свого контракту. Ось вже чотири роки парубок працює в цій компанії. Заробляє на наші гроші 50 тисяч гривень на місяць. Природно, в місцевій валюті. До долара там нічого не прив’язано, це просто валюта іншої держави, та й годі. Віталій швидко усвідомив, що, ставлячи на ноги інших, потрібно самому бути у відмінній формі, у нього лише народився первісток, а вже 40 років, сім’я планує обзавестися ще дітьми. До речі, компанія страхує всіх членів сім’ї і народжувала його дружина в умовах п’ятизіркового готелю. На питання, що ж тебе там найбільше здивувало, почула, що кожен житель країни може взяти потрібну суму в банку без будь-яких відсотків. Наживатися в цьому варіанті вважається гріхом. Арабам цієї країни дано від природи таке здоров’я, що плавці, наприклад, можуть виконати нормативи майстра спорту на стометрівці майже не тренуючись. «І у них такі ж широкі плечі?» — одразу ж уточнюю зі знанням справи. «Ні, тут облом, — із задоволенням відповів гість. — Вони ж практично не тренуються, плавають собі в задоволення. Ось і плечі у них порівняно, скажімо, з нашими плавцями, вельми скромні, звичайні. Зараз майже всі араби багато подорожують, пізнають світ, але понад усе бережуть свою самобутність, свій устрій життя, де всі різною мірою, але багаті і де не допускають навіть натяку на міжнаціональні претензії. Ще здивувало, що інтернет у 10 разів дорожчий, ніж у нас, перукарі не вміють працювати з європейським волоссям. Віталій про запас, звичайно, постригся у Києві. Найбільш вражаюча пристрасть, на думку мого гостя, — це реакція на раптовий дощ. Пацієнт може схопитися з масажного столу миттєво, якщо побачить, що пішов дощ: танцюватиме під струменями і стрибатиме, як дитя. Ця загальна радість, швидше за все, передається генетично. Спека. У минулому Віталій ганяв на своєму велику екстримкласу нічого не боячись, а зараз відчула зміну: він звернув увагу, що підлога холодна, а йому ніяк не можна застуджуватися. Після наших посиденьок, він одразу викликав таксі, хоча метро поруч — не можна ризикувати, почула. Є чим дорожити — час іде, нові навчають обставини.
Отримавши в дарунок коробку з чудовими фініками першої лінії, раптом почула його заклопотане: як там мій Матрос? Виявилось, що в перші ж дні прибився до нього симпатичний смугастий замазура, вуличний кіт. Він просто ткнувся носом у ногу і запропонував, мабуть, познайомитися. І не помилився: його одразу ж захистили щепленнями, відмили, підлікували. Тепер мазун любить спати під вентилятором, але, виїжджаючи у відпустку, довелося залишити на вулиці при будинку — просити когось не прийнято. Все ж іноземець.
«Звичайно, здивувалася — як же ти міг, адже він загине», — заторохтіла. Коти там інші чи такі ж як наші мурчики? Мій такий самий простацький, смугастий, може, лише води п’є менше, а любить кефір. І ось днями отримую від Віталія sms «Матрос живий-здоровий і в міру вгодований».
Треба ж — напевно, там фініками харчувався. Нічого, коли з господарями приїде до Києва, швидко привчиться до води і знайде собі подружку. Таку ж смугасту.
Матроса завжди повинен хтось чекати на березі.
