Собор єпископів УПЦ, що відбувся 13 серпня, визначився не лише із тим, хто очолюватиме цю Церкву. Після запеклої дискусії було ухвалено «Постанови» Собору, які тепер є офіційною думкою УПЦ щодо ряду суспільних проблем. Статус цих постанов — більший за рішення та відозви соборів, доповіді та коментарі керівників Церкви. Уже тому вони варті того, щоб вчитатися в ці слова.
Як кажуть проінформовані джерела, практично кожна здорова проукраїнська ідея в тексті «Постанов» зустріла критику з боку ряду єпископів. Відбувалися дискусії, під час яких пропонувалося замінити формулювання на цілком протилежні, в дусі ідей «Русского мира» чи пацифізму. Але все-таки єпископат знаходив більш м’які, але проукраїнські формулювання.
До виборів і відразу після них усіх, хто проголосував за Онуфрія та Антонія, записали у прихильників ідей «Русмира», посібників Путіна, союзників Партії регіонів. Щирих українців нібито на весь Собор знайшлося всього лише десять (у першому турі були : один голос — за Софронія і дев’ять — за Симеона).
Якщо Онуфрій такий «не патріот», як говорить Патріарх Філарет і прибічник ідей «Русмира», як твердить владика Евстратій, — то як можливі всі ці «Постанови»? Звісно, всі конкуренти із УПЦ КП і більшість експертів скажуть — ми хочемо, щоб позиція митрополита Онуфрія була так само патріотичною, як позиція Патріарха Філарета. Але тут криється один простий момент для додаткового запитання: а якби зараз Патріарх Філарет очолював УПЦ МП, то якою була б його позиція? Чи не випадково він бурхливо реагує на пропозицію негайного об’єднання фразою: «Тоді й ми будемо не-патріоти». Отже, Патріарх Філарет сам визнає, що навіть якби сьогодні була єдина УПЦ із УПЦ КП та УАПЦ, то об’єднана Церква мала б не таку радикально патріотичну позицію, як та, що має Київський патріархат сьогодні. Тим більше дивно вимагати такого ж церковного «націоналізму» від УПЦ самої по собі!
Тепер звернімося до «Постанов» Собору УПЦ і побачимо, що результатом компромісу стали м’які по формі, але доволі тверді по суті формулювання.
«Собор Єпископів вважає невідкладним завданням Української Православної Церкви докласти реальних зусиль для подолання церковних розділень в Україні». Звісно, тут же дається запевнення, що єднання має відбуватися на основі канонічного права. Але таке саме рішення було прийнято і УПЦ КП на Архієрейському соборі 11 березня 2014 року. Тобто це колись УПЦ наголошувала на необхідності дотримання канонів, а УПЦ КП говорила про те, що історія знає численні випадки протилежного, і ніяких канонів про автокефалію немає. Тепер чудесним чином УПЦ КП ці канони знайшла. А якщо згадати, що Константинопольський патріарх та інші глави Православних церков уже давно мають і процедури унормування розділень, і можуть все це застосувати в Україні, то основа для оптимізму є. Також митрополит Онуфрій підкреслив, що бажає вести діалог з усією Церквою УПЦ КП, а не лише з окремими особистостями, які сьогодні цією Церквою керують. Це стало симетричною відповіддю на бажання Патріарха Філарета розпочати перемовини з окремими архієреями із УПЦ, священиками та громадами. Однак партія Симона — Олександра, яка під час виборів протиставила себе більшості в УПЦ та активно маркувала цю більшість як «русміровську» та «путінську», через два дні після виборів раптом устами владики Олександра оголосила про те, що всі погрози піти були блефом, і «головне — зберегти єдність». Тим самим підтверджується наш прогноз, що УПЦ не розколеться, а залишиться єдиною, навіть якщо незначна кількість громад від неї таки відійде. Чи можна так само сказати про УПЦ КП? Так, ця організація доволі стабільна, і не думаємо, щоб митрополит Онуфрій справді почав шукати шляхів приєднання УПЦ КП до УПЦ, при яких би Патріарх Філарет залишився поза об’єднавчим процесом. Щоб процес діалогу таки розпочався, сьогодні потрібно змінити саму спрямованість на взаємне намагання побороти й принизити іншого. І якщо конструктивні дорожні карти не пропонуються ні самою УПЦ, ні самою УПЦ КП, то їх мали б пропонувати українські суспільство та держава. Якщо цього не буде зроблено сьогодні, відносини між УПЦ та УПЦ КП можуть набути характеру повноцінного релігійного конфлікту. І все це тоді, коли Собор єпископів УПЦ взяв на себе «підвищені зобов’язання»: «Подолання церковних розділень в Україні є заповітом, який залишив нам Блаженнійший Митрополит Володимир, і ми маємо цей заповіт виконати».
Щодо іншого діалогу, необхідність якого викликана кризою на сході, Собор у «Постановах» висловився гранично відверто. «Закликаємо всіх, хто незаконно взяв до рук зброю, скласти її та шукати шляхів мирного вирішення конфлікту». Не думаємо, що тепер УПЦ КП чи політичні сили націоналістичного прямування звинувачуватимуть УПЦ в антиукраїнському баченні примирення. Хоча, звісно, бували й парадоксальні випадки, коли УПЦ критикували за якісь висловлювання, тоді як такі самі слова УГКЦ чи УПЦ КП, навпаки, сприймалися схвально. Цей парадокс нам незрозумілий, адже очікувати, що УПЦ буде більш патріотичною, ніж всі інші, просто щоб вижити, — немає підстав. Навпаки, цим більше на УПЦ тиснуть конкуренти — тим менше вона бажає «підставляти плече» суспільству та державі. Тому ми не бачимо заклику підтримати армію. Віруючим пропонується лише допомогти всім, хто постраждав через АТО. Це вже — велика справа, і тут УПЦ уже робить не менше, ніж УПЦ КП. Маємо надію, що після «Постанов» відповідна робота значно активізується, і вже це буде внеском УПЦ у справу примирення. Нагадаю, що обдурених Путіним людей доведеться м’яко перевиховувати, й навряд чи вони повірять голосу Патріарха Філарета. Тому «свій» для них Онуфрій може стати важливим медіатором відразу після завершення АТО.
Собор єпископів, на жаль, не засудив тих священників, які підтримали сепаратизм і втягнулися в політичні ігрища. Але й не скасував відповідних заяв попередніх Синодів. Із другого боку, Собор у своїх «Постановах» знайшов місце для засудження насильства над священиками. Але — що принципово важливо — засудив насильство над релігійними служителями всіх Церков, а не лише УПЦ. Отже, чергова спроба Москви порушити питання в стилі «наших б’ють!» не знайшла підтримки в єпископаті УПЦ. По-перше, в «Постановах» міститься заклик до розслідування, після якого мають бути й зроблено висновки. По-друге, сам конфлікт на сході не тлумачиться ні в якій мірі як гоніння на православних із боку уніатів і розкольників. Навпаки, тричі підкреслено, що постраждали священнослужителі різних Церков і що вимагаємо справедливості не лише щодо власних постраждалих, а й до всіх, хто став жертвою насилля. Хотілося б, щоб УПЦ КП теж не скочувалася до закликів «Наших б’ють!» у стилі Москви, а шукала миру та виступала за принцип індивідуального покарання за особисто скоєні злочини.
Також «Постанови» Собору єпископів УПЦ вперше в історії православ’я взагалі містять пункт про висвітлення внутрішнього життя Церкви у ЗМІ. А саме, Собор свідчить про неправдивість численних безпідставних звинувачень, із болем сприймає факти порушення професійної етики з боку представників деяких ЗМІ. При цьому УПЦ засвідчує власну готовність до конструктивної праці зі ЗМІ в ширшому контексті становлення можливої симфонії — але не між окремою Церквою та державою, а між всіма Церквами і громадянським суспільством.
Отже, бачимо плоди діяльності проукраїнської більшості єпископату УПЦ навіть після обрання митрополита Онуфрія. Можемо ці плоди цінувати чи ні, але вони — є. Так само, як є й ця більшість. І УПЦ — все-таки Церква українська, а не лише Православна.
