До чого ж цікаво вдивлятися у вулицю похмурим листопадовим днем, та ще й під дощем. Буває навіть більш захопливо, ніж соковитим, самовпевненим від власної краси, літнім або весняним днем. Якщо не прикривати очі парасолькою, змокріле місто прочинить свою пікантність, ледь підійме вуаль із туману, познайомить зі своїми пізніми дітьми — трояндами-життєлюбами, навчить за рецептом беріз, всім таємницям, як старіючи, кращати, дивуючи легкістю та ефірністю. Моєму тонусу свіжа осінь, схоже, щось підготувала на десерт, ніби граючись — помічу чи ні. І зовнішня розвідка в особі цікавої пані готова схоплювати, помічати — що ж сьогодні спричинило найпомітніший сплеск на вулиці, яка забаганка прижилася і чи зможу налагодити з нею теплі стосунки, визначаючи безпомилково — кому і восени сняться кольорові сни. Щось дитяче метушилося в голові, з арсеналу вічного — хто не заховався, я не винувата, але осінь усе ще шифрувалася, ухилялася від непотрібної їй оцінки. Може, і правильно — світломаскування зовсім не зайве — все своє ношу з собою, але тут якраз пішов новий дощ, потужніший, і у відповідь виплеснулися несподівані вуличні пустощі від різнобарвних парасольок у руках швидконогих дівчат, стильних пані та чоловіків, що квапляться в метро. Ті, хто мчить повз нас у машинах, може нічого цього і не помітити, а на своїх двох загострюється цікавість і чітко відчуваєш — осінь ніби вискочила зі свого футляра, із стриманих тонів, із майже однакових стібаних курток і все завдяки пустунам-парасолькам, які переодягнувшись у яскраве та строкате, ніби набули фахової майстерності з поглинання тьмяного настрою. Кокетливий допінг у цьому одвічно знайомому предметі, призначеному захищати від дощу, ніби скомандував — і всім захотілося втекти від традиційно чорного або просто темного. Якщо торік такі яскраві парасольки лише боязко намагалися познайомитися з перехожими, виглядаючи з вітрин крамниць, то сьогодні раджу — вийдіть на вулицю в дощ, і відразу помітите — вулиця збадьорилася, помолодшала, дощ під такими парасольками не пригнічує, а хода, настрій, вираз очей, непомітно, як це не дивно, посвіжішали. Звичайно, це дивно, адже турбот не лише не поменшало, навпаки, вони ці проблеми, стали ще більш щільними, причіпливими, деякі вже набули контурів хронічних хвороб, а їх, як відомо, лікувати важче. Гроші стають усе прозорішими, легшими, та все ж, у багатьох, руки потягнулися за тим, що обрали їхні очі, і вони придбали життєрадісні парасольки, ніби всупереч усьому, бажаючи себе чимось утішити. Підживившись, навіть не чекаючи, вони набули стійкості, а нині вона в дефіциті, і черпати її доводиться зі щонайменшої дрібнички. Багато моїх знайомих уже понад місяць читають якісь книжки з позитивної психології, відвідують різні заколисуючі курси, а результат — мінусовий: вдень на роботі насилу приховують тугу, а вночі нерідко охоплює тривога без особливих на те причин — начебто не одинаки на тюремних нарах, та й зі здоров’ям усе ніби непогано, але неусвідомлене бажання саморуйнуватися подолати не можуть. Навіть якщо людина все усвідомлює, достеменно відчуваючи холодний дотик щільного звикання до свого жалю, зіскочити не вдається. Та все ж намацати свою особисту мотивацію можна, якщо це не зовсім в’язкий діагноз, пригадавши, що треба думати про родину не лише піклуючись, але й у контексті своєї ненудності, нев’язкості, що тисне на близьких так, що і смачний обід не тішить. Як виявляється, та це і не новина, думала, крутячи в руках парасольку, всім нам не вистачає яскравих сигналів, а вони легко дарують якщо не саме щастя, то відчуття його. Ще невідомо що важливіше, та й оновлюючи власний колористичний інтер’єр, додаючи оптимізму вулиці, життя стає ніби й веселішим. Навіть чоловіки, які завжди віддавали перевагу чорним парасолькам, почали обирати парасольки-палиці у стриману клітинку і теж, ніби сказали собі: струснися — і знову, здрастуй, новий день.
Із особистого життя парасольок теж дещо підшукала. У контексті час і речі, дуже багато цікавого, а, як відомо, речі дуже балакучі. Років сто тому, довідалася, скажімо, чоловічі парасольки були поширеніші, ніж тепер. Із парасолькою ходили не лише в дощ, але і використовували її як палицю. Чоловічі парасольки завжди були лише чорного кольору і мали дугоподібну ручку. Ручки пропонували дерев’яні, з бамбука, ялівцю або вереса. Дешеві чоловічі парасольки робили з бавовняної тканини, але, певна річ, зазвичай вони були шовковими, — зауважив один колекціонер антикварних парасольок. Перед першою світовою війною почали з’являтися парасольки-палиці з дуже дорогого шовку на шпицях. Парасолька у футлярі мала вигляд звичайної бамбукової палиці, а в негоду легко виймалася і захищала господаря від дощу. Такі дрібнички, проте, були дуже дорогими. Дамські парасольки були, звичайно, меншого розміру, але з довшими ручками, дивували фігурними набалдашниками з кості, каменя, срібла, часто у вигляді квітів, голів тварин. Окрім округлих і овальних, поширені були і металеві ручки, що нагадували знак питання. Часто до них прироблялися петлі з шовкового шнура або стрічки, і тоді парасольку в закритому вигляді можна було почепити на руку. А літні парасольки оздоблювали мереживами й оборочками — ось кожна пані й кокетувала, як хотіла. Схоже, парасолька тоді була чимось більшим, ніж захистом від дощу, вона могла стати головним акцентом, як зараз би сказали, лука.
Поки я видивлялася в крамниці парасольку, продавчиня уточнювала: вибирайте, уважно, перевіряйте шпиці — чим більше їх, тим вони гнучкіше і надійніше закріплені і тим довше парасолька служитиме і, звичайно, шукайте свій колір. Це власне і роблю. Звернулася до неї: мені потрібний жовтий, кольору хризантеми, моєї улюбленої квітки та головної метафори осені. Жовтого, на мою думку, не буває надто багато, звичайно, краще, якщо все інше тихе-тихе, тоді його життєрадісність кучерявиться ще активніше. До речі, перегріву від багатобарвності можна не побоюватися, адже у кожного свій улюблений колір.
Саме у цьому вся емоційна фішка вулиці.
Поки обирала свій жовтий, дощ остаточно передумав перевіряти мою обнову, нагадав легким снігом, що осінь теж стомлюється.
Нічого, адже моя життєрадісна парасолька гарна в усі сезони, а шарму, як відомо, надто багато не буває.
Людмила ЗАСЄДА, спеціально для «Дня»
