Заохочувальною премією (тисяча доларів), дипломом і медаллю журі удостоїло Лі Дзялі (Китай). Третю премію (по 2,5 тисячі доларів) розділили Бобомурод Худойкулов (Узбекистан) і Катерина Осадча (Україна). На заключному концерті Худойкулов представив другу частину з «Шехерезади» Римського-Корсакова. Твір надзвичайно складний за своєю витонченістю. На жаль, від самого початку солюючі інструменти припустилися помилок, що не залежать від диригента — аж до нечистої інтонації. Худойкулов — музикант тонкий, працювати з оркестром уміє, але концерт — не репетиція, оркестр не зупиниш, помилки не виправиш. Це не могло не позначитися на внутрішньому стані диригента — була втрачена рельєфність музичного малюнка, а у виконанні «казкаря» Римського-Корсакова це особливо важливо.
Катерина Осадча представила музику Б.Бартока і М.Равеля. Репертуар більш виграшний, що потребує особливої уваги до непростої ритміки. Відчувався чіпкий характер диригента, однак теж не вистачило чистоти інтонації, особливо у валторнової групи при виконанні Бартока. Не виключено, що всі подібні промахи були результатом втоми оркестрантів. Адже протягом кількох днів (другий і третій тур) вони беззмінно працювали з конкурсантами з ранку до вечора.
Друге місце журі присудило росіянинові Олексію Богораду, який працює солістом оркестру Великого театру (кларнет). Він же — володар спеціального призу конкурсу від музикантів Національного симфонічного оркестру України. У виконанні Богорада прозвучали «Купала» Є.Станковича і перша частина Шостої симфонії П.Чайковського. Останній твір — знаковий у творчості самого Стефана Турчака, він супроводжував усе життя легендарного маестро. Найбільші музиканти сучасності визнавали, що такого виконання Чайковського вони ніколи не чули. На щастя, залишився телевізійний запис концерту 1986 року, де Турчак диригує цим твором. Знання цієї інтерпретації, безумовно, «заважає» сприймати цю симфонію в інших виконаннях.
Що ж до Богорада, були фрагменти вдалі, особливо філософський вступ, де паузи виражають передбачення, очікування, продовження руху, а не порожнечу. На жаль, не вдалася лірика. У побічній темі рано «вмирало» крещендо, не даючи можливості музиці розцвісти. Весь час було відчуття самоконтролю диригента, була відсутня свобода польоту, і вже тим більше не було турчаковського вміння довести лірику до справжнього кипіння всепоглинаючих пристрастей.
У розробці дивним видався захват диригента мідною групою і повна його забудькуватість щодо струнних. Хоча навіть за такого розкладу тромбонова кульмінація прозвучала формально.
Ще на відкритті Конкурсу диригентів ім. С. Турчака говорили про очевидного лідера — Сергія Голубничого, який керує оркестрами Оперної студії Національної музичної академії і Національного театру оперети (у жовтні диригент представив у театрі свою першу прем’єру — «Бал у Савойї» П. Абрахама). Пророцтво справдилося, і Голубничий став лауреатом першої премії конкурсу. Додамо, що Сергій — випускник Національної музичної академії, учень Алліна Власенка, як і лауреат третьої премії Катерина Осадча, а також лауреати першої і другої премій минулого конкурсу — Мікіца Евтич та Ольга Радчук. У результаті А.Власенко став володарем диплома «Кращий педагог».
На жаль, усі лауреати конкурсу, незалежно від призового місця й досвіду, не володіють рідкісною, але головною якістю — вмінням вразити. Не виключено, що цілком не дають можливості розкритися самі умови конкурсу — змагання, де думки про перемогу заважають сконцентруватися й видати стовідсотковий результат. Однак існують й інші об’єктивні причини.
Нинішній конкурс став приводом піднятися над ситуацією сучасного виконавського мистецтва й замислитися над такою складною професією як диригент. ІІ Міжнародний конкурс ім. С.Турчака проілюстрував загальну тенденцію: захопленість диригентською сіткою. Це досить парадоксальне поняття: без нього все розвалиться, але, водночас, його превалювання «цементує» каркас твору, позбавляючи внутрішньої свободи, прагнення польоту. Усе начебто чисто, правильно, точно. Але музика — не математика. І однієї точності тут замало.
Друге парадоксальне поняття пов’язане з диригентською технікою. Ми її оцінюємо й аналізуємо, по суті, не знаючи, що це таке і якою вона має бути. Кращим доказом можуть бути великі диригенти. Мравінський примудряється давати ауфтакти одним лише вказівним пальцем, Караян вражає пластикою, Турчак під час концерту махає тромбону кулаком, а Петер Гут взагалі стоїть спиною до оркестру, грає на скрипці, а вступ подає то смичком у паузі, то хитромудрим колінцем, то лихим підморгуванням у зал... У всіх різні засоби, але результат один: приголомшливе звучання оркестру. Отже, справжня причина диригентського таланту не залежить від техніки диригування, а криється в чомусь іншому?
Очевидно, мало бути просто професіоналом. Потрібно вміти запалити внутрішній вогонь, що оживить музику. Виконання — насамперед, поточний процес, і кількість репетицій тут не має ролі. Так, на репетиції може вигострюватися нюанс, уточнюватися темпи, вибудовуватися інтонація, загальна концепція, але «дихати» музика може тільки «тут» і «зараз». Це називається агогікою — ледь уловимі темпові зміни стосуються наповнення фраз і навіть найкоротших мотивів. Цим досконало володів С.Турчак. На цьому будується виконання всіх великих диригентів. І для оцінки цієї якості не потрібно слухати всі симфонії, досить кількох тактів.
Диригент — це ще й таємниця передслухання. Мало грати в теперішньому часі, потрібно точно знати, що буде через такт, як зв’язати різні епізоди, як вибудувати кульмінацію, а вона на 90 відсотків залежатиме від того, як диригент зуміє до неї підвести. Саме тому так важливі сполучні теми симфонії, хоча деякі музиканти вважають їх загальними формами руху. Видатна оперна співачка, визнана кращою Баттерфляй світу Гізелла Ципола (дружина Стефана Турчака) завжди наголошувала, що Турчак, взявши першу ноту, уже знав і передслухав останню. І це не залежало від того, чи диригував він на пам’ять або за партитурою.
Преса на відкритті конкурсу досить іронічно зазначала, що більшість учасників — студенти, і лише кілька з них — діючі диригенти. Мені ж здається, якщо йдеться про справжній талант, то закони формальної логіки тут не діють. Прикладом цього є біографія самого Стефана Васильовича. Спочатку його не прийняли до Львівської консерваторії, а за рік, при повторному вступі, назвали талантом, що народжується раз на 100 років! І вже після першого курсу Турчак стояв за пультом Львівського оперного театру! Потім був карколомний, стрімкий зліт і блискуче життя, яке, втім, рано обірвалося, що дало підстави журналістам назвати Турчака «яскравою кометою, що пронеслася над землею».
Сьогодні конкурс, присвячений пам’яті маестро, є важливою подією. За кілька років він еволюціонував від «національного» до «міжнародного». Хочеться, щоб і надалі він розвивався, з огляду на досвід минулих років. По-перше, це перенавантаження музикантів, які працюють без перерв цілими днями. Особливо важко виступати тим конкурсантам, які йдуть останніми номерами. Через втому оркестрантів розкрити свої можливості практично нереально.
Тому здається раціональним продумати якісь альтернативні варіанти, одним із яких може бути позмінний графік роботи різних оркестрів.
Закінчити цю статтю хочеться словами Гізелли Циполи. Звертаючись до всіх учасників конкурсу, вона наголосила, що «головне — не призове місце на конкурсі, а те місце, яке ти займаєш у мистецтві і право на яке ти відстоюєш щодня, кожним своїм виступом».
