Уже давненько з’явилася й прижилася нова шарова професія — світська пані. Атестат і диплом не обов’язкові, а от видресируваний апетит і жадібний нюх до різних віянь і акцентів дуже бажані. Ці особи, як правило, з пластично модифікованими обличчями, обов’язковими фрагментами похідних нафтопродуктів на нігтях, чарівною керамічною усмішкою й, звісно, знанням стандартного мінімуму, що допомагає кокетливо підтримувати розмову: від рецептів, адже зараз модно підкреслювати, що вона й нагодувати може, до останніх прем’єр. Певна річ, лише тих, де ціна на квитки була б недоступною для інших. Аби здаватися розумнішою — важливо швиденько навчитися задумливо мовчати й усміхатися. Часто ці усмішки помітно куртуазні, бо вони лише прагнуть товариства, де їхні ровесниці, вдало вийшовши заміж, уже обзавелися дизайнером інтер’єру, і фінансовим менеджером, і косметологом, і особистим брокером, кухарем, нянею, лікарем, тренером, домробітницею...
У світської ж пані часто може бути всього дві-три брендові сукні на вихід, втомлива трепетна економія на дуже дорогій білизні, взутті, в якому можна існувати не більше двох годин, а ще косметиці. Хоч як крутися — дорого. Їхні очі в постійному русі — так потрібен покровитель, щоб підтримати пакувальний футляр. Та й зі світськими пані нині перебір. Кандидати ж у спонсори, позначені своєрідними «мішленівськими» зірками, — нарозхват. У цій одноманітній тусні обов’язково треба виділитися. От і вдалися деякі з навколосвітських до витонченого цитування вичитаних у призначених для них же журналах рецептів. Головне, щоб один рецепт був витіюватішим за інший.
Років десь 15 тому на кілька днів заїхав до Києва один відомий італійський репортер українського походження з дружиною-італійкою Марізою. Коли вони прийшли до нас у гості, пам’ятаю, здивувалася, як природа грає, поєднавши в одній сім’ї лід і полум’я: вона іскрометна, він спокійний, вона любить побалакати, він — мовчун. Тоді, пам’ятаю, вони розповідали, що купили дачу за 90 км від Рима — три гектари й старовинний будинок. У саду росли навіть екзоти. «Але чомусь не хоче рости кріп, — журилися гості. Зате ми вирощуємо спеціальні сорти томатів — довгі яйцевидної форми та бокасті, схожі на декоративний гарбузик, і в’ялимо їх. Це делікатес для інших, а для нас — звична їжа, завжди бажана». Тоді ж вона подарувала мені рецепт швидкої закуски, яка за роки давно вже стала однією з улюблених і постійних. Я ще нічого не знала про пікантність в’ялених томатів по-італійськи, тому на повну силу експериментувала на місцевому матеріалі. Рецепт Марізи обов’язково розкрою, але спочатку варто пояснити, яке ж відношення має це до світських душечок.
Усе просто. Якось, стоячи з келихом вина на якійсь, непотрібній і випадковій для мене, тусовці, слухала міркування однієї кралі про ці самі в’ялені помідори, які нині так успішно пропагуються, що мало не здається — не знати про них нічого майже непристойно. Вона сумлінно переказувала вельми смачні тексти з різних глянців і жваво приписувала багато умінь собі. Швидше за все, вона ними не володіла, та Бог із нею.
В’ялені томати самі по собі така дивна обнова для багатьох, що цього року, обзавівшись електросушаркою, вирішила щось удосконалити. Як пропонувалося в анотації, звільнила помідори від шкірки, порізала й поклала на спеціальні підноси під теплий вітерець. Вийшло в мене щось хоч і прийнятне, але надто вже звичайне. Тоді пригадала, як це робить Маріза, та й наше теперішнє літнє сонце не поступалося градусами італійському. Відставила сушарку, адже в шкірці якраз уся прудкість овоча, та й охота пограти по-італійськи. Сонце — безкоштовно, а в саду такий коктейль запахів, і кожен — помідорам на радість. Маріза діє так: ріже (не звільняючи від шкірки) життєрадісні серпневі плоди, що викликають гостре бажання з’їсти буквально кожен, посипає їх морською сіллю й розкладає під сонцем на циновках. Усе. Ну, звісно, їх перевертають, естети ними милуються. Маріза навіть їх гладить і нюхає. Літо з його різноманітними нотами щастя — запахами трав, пряно-пекучою дотепністю несподіваних комбінацій, підсилює результат природного процесу під сонцем і охоче запечатує в звичних плодах особливу пікантність. Цього року навіщось томати в’ялила поряд із абрикосами. Мабуть, логіки в цьому не було, але долучивши елемент гри, розбурхала очікуванням саму себе. Урешті-решт, без усього цього прожити можна, але імпровізація — найкращий релакс для мозку. Словом, томати, як бджоли, учувши незвичайне сусідство, прихопили на пам’ять і абрикосові акценти.
Говорять, так стверджувала світська базіка, що в Італії продають на базарах цю радість по три-п’ять євро за кіло. У нас, певна річ, значно дорожчі, до того ж модні, тому кожен світський їдок, так чи інакше мусить щось знати про заморський трофей і мати про нього свою думку.
До речі, багато років на наших ринках продаються узбецькі сушені помідори, але поки мода не схвилювала, на них звертали увагу хіба що хазяйки-фантазерки, збагачуючи свої борщі, солянки, пасту, салати, соуси... Сьогодні й у маркетах — великий вибір в’ялених томатів, але якщо сонячний темперамент дозволить, ми італійську вигадку освоїмо на раз-два.
Так от, тоді Маріза подарувала мені дуже доступний рецепт закуски, що вельми, до речі, збуджує настрій. На дачному грилі або грилевій сковороді вдома треба підсушити скибочки хліба. Я люблю чорний, в Італії, здається, віддають перевагу білому варіанту. Теплі скибочки змастити оливковою олією, перед цим натерши хліб часником. Від себе в цей рецепт додала базилік — натираю часником разом із сумішшю меленого й свіжого базиліку. Зверху — в’ялені томати. Закуска називається брускета, але Маріза й усі її домашні, чомусь називали її по-слов’янськи любкою. Так і казали — що-що, а любку хочемо завжди.
А хто ж не схоче...
