Це було легко, театрально й дивовижно: диригент стояв спиною до оркестру, грав на скрипці, а в паузах подавав знак вступу іншим інструментам смичком. До речі, про смичок: скрипаль так відважно кидав його на струни, з такою амплітудою рухів, що той відскакував і пружинив із неймовірною швидкістю. Глядачі сприймали подібні рухи як музичний жарт, але за звучанням це було ідеальне стаккато, що говорило про одне: смичок потрапляв саме туди, куди слід. Голова відмовлялася розуміти, як можна звести воєдино враження двох рецепторів, які явно суперечать один одному. Але це не був ні телемонтаж, ні гра під фонограму. У Палаці «Україна» виступав віденський Штраус-оркестр під керівництвом скрипаля і диригента Петера Гута. Не дивно, що саме цей оркестр, заснований 1978 року, Віденський муніципалітет досить часто відправляє грати на віденських балах у різних куточках світу.
Слухаючи колектив такого рівня, як віденський Штраус-оркестр, радієш тому, що Київ поступово повертає собі ім’я культурної столиці. Він стає таким, яким був на початку ХХ століття. Тоді всі знамениті прем’єри світу відразу ж з’являлися на його сценах, а афіші з іменами найкращих виконавців рясніли на вулицях міста. Таку виконавську прозорість фактури, як у віденського Штраус-оркестра рідко можна почути. Відчувається, що колектив дивно злагоджений, музиканти тонко відчувають один одного, а висока майстерність дозволяє втілити академічну манеру в театральне дійство. Вже перший вихід оркестру створює нестандартне враження: жіночий колектив уникає в одязі чорного кольору. Панянки з інструментами в руках одягнені у вечірні плаття червоного, золотого, салатного кольорів, часто з блискучими нитками. Грають оркестранти з таким відчуттям, ніби це для них лише задоволення і не потрібно докладати жодних зусиль. Диригент почуває себе розкуто — то підіграє на скрипці, то пританцьовує, то взагалі дозволяє собі піти на авансцену й загравати з глядачами. Така манера диригування була властива часам Штрауса.
— Іоганн Штраус, його батько та брати, Джозеф і Едуард, грали на скрипці, — розповів П. Гут. — У їхні часи в невеликих ансамблях було звичайною справою, коли перша скрипка веде останніх музикантів, диригуючи й одночасно граючи свою партію. У ХХ столітті цю традицію відродив концертмейстер Віденського філармонічного оркестру Віллі Босковський у телевізійних новорічних концертах.
До речі, Петер Гут чудово знає російську мову (закінчивши Віденську музичну академію, він за обміном опинився в класі легендарного Давида Ойстраха, навчався разом із такими відомими музикантами, як Гідон Кремер, Володимир Співаков і Михайло Майський, з якими до цих пір товаришує. Нині поєднує роботу в Штраус-оркестрі і є головним запрошеним диригентом Санкт-Петербурзького театру музичної комедії. — Я. І.). Під час концерту маестро Гут із гумором розповідав публіці якусь цікаву історію про твір, що виконується, або його автора, відчувалося, що це не завчений текст, а імпровізація на задану тему.
У київській програмі були виконані не лише відомі твори Штрауса-сина, а також мініатюри Йозефа Ланнера — родоначальника віденського вальсу та Іоганна Штрауса-батька, який продовжив його лінію. І той, і інший у мелодійному багатстві відверто програє Штраусу-сину. Тому Петер Гут включив твори всіх трьох композиторів у один концерт, щоб глядач міг ще більше оцінити перевагу й талант Штрауса-молодшого й пригадати слова критиків, які, вперше почувши його твори, написали у віденській газеті: «Доброї ночі, Йозефе Ланнере, доброго вечора, Іоганне Штраус-батько, доброго ранку, Іоганне Штрус-син».
