7 липня
«Автор у своєму творі — не суддя, але, як колись визначив Чехов, свідок для суду: розповідати, що сталося в житті». Такими словами завершує передмову до свого роману «Жовтий князь» Василь Барка. Цей твір — не белетристика, а документ. Автор хлопчиком-підлітком пережив голодомор. Чудом удалось йому вижити. Вже в 1943 році, будучи в еміграції, пережите став укладати в записи для пам’яті. Лише в 1958—1961 роках біль вилився на сторінки першого в світі художнього твору про геноцид української нації. Починаючи з вересня 1932 р., змальовує автор життя сім’ї Мирона і Дарії Катранників із села Кленоточі. Хазяї, мають трійко діток і стару матір. В хаті, дякуючи своїм мозолястим рукам, мали завжди хліб і до хліба. Аж доки восени, напередодні «року розп’яття тридцять третього», комсомольці не розтрощили в Кленоточах церкву. За цим у селі з’явились банди-«тисячників» Шікрятових і Остроходіних. По два рази на тиждень обходили всі двори, доки не вимели весь хліб до зернини. За якісь півроку квітуче село перетворилось на безлюдну руїну. Із сім’ї Катранників вижив лиш один синок Андрійко. Ті, хто залишився, жах пережитого народом вилили в назвах місяців: вересень — розбоєнь, жовтень — худень, листопад — пухлень, грудень — трупень, січень — могилень, лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень. Дочитала книгу й мушу заховати далі від дитячих очей, бо прочитавши 12-річній внучці один із епізодів, побачила в очах дівчинки нелюдський жах і сльози. І хоч під листопадовою Свічкою Пам’яті на столі біля хліба завжди лежать книги Б.Хадроса «Смертні листи», Володимира Коваленка «33-й: голод», Роберта Конквеста «Жнива скорботи», Джеймса Мейса «Ваші мертві вибрали мене», які є в сімейній бібліотеці і з якими знайомі всі члени родини, вважаю, що нехай виросте та всиліє душа дівчинки, бо читати таке несила навіть дорослому.
