Думка далеко не нова просочилася раптом і зазвучала досить осмислено, вторглася в час, що лагідно струменіє і дарує мозку відпочинок тільки в спокійній відпустці. Та так виразно, що навіть знаходячись в обіймах осіннього сонця, вдалося вхопити її за хвіст: чим швидше біжимо, тим більше попереду спин тих, хто нас безнадійно випередив. Як на мене — на здоров’я, але для багатьох ділових, з тих, хто завжди в строю, немає нічого жахливішого, аніж випасти з колони тих, хто біжить. Дозволити тихому часу без суєти та надриву приголубити себе, такому, знаєте, безмакіяжному, а отже, дуже природному — ні, це розпусна слабкість, розкіш, яка може обманути. Звикли собі постійно нашіптувати: якщо дуже просто — чекай каверзи.
Все одно, що милуватися простими крученими паничами на престижній клумбі — ви що, їм же там не місце. Та вони завжди красиві, доброзичливі, не примхливі, але дуже доступні, бути чи не бути, завжди вирішують самі. Яка ж це VIP, квітка — безкоштовна, для всіх — на рівні простягнутої руки, кожному господарю радий, віддаючись, покохавши. І все ж, чим, скажіть, ці стильні дзвоники гірші за міські розпещені петунії, яким догляд та догляд подавай, а ці бажані апріорі, причому без будь-якої паніки — чи гарні вони сьогодні?
Завжди в цій садибі цвіли паничі. Чи змінювався зелений інтер’єр, чи ставало вишуканішим планування. Чи з’являлися екзоти, паничі як метафора або емблема стабільно виростали кожного літа знову, не питаючи дозволу, на правах господарів. І раптом розумієш, що без них було б якось сумно — вони родом із дитинства кожного члена сім’ї.
Цілий місяць, знаходячись тут, наче на острові, зі спеціально вимкненим телевізором, щоб забути патентовані вирази облич політичних персонажів, точніше, їхні маски: сьогодні клон позитивності, завтра — справедливого обурення, післязавтра... потім по колу, пристосовуєшся до сільського споглядання як до відкриття, що найголовніше в житті — це мить. Знаходячись на старій дачній вулиці в курортному селі (тут дуже багато давнішніх баз із київськими відпочивальниками, крутих маєтків), здається, що неможливо залишитися затвірником. Проте, залежить все від рішення: он скільки книг нових зібрано до відпустки, та й як солодко, чуючи обривки розмов за огорожею, ніби уміщаючись між різним чужим екстазами — від картопляного до газонного, не заглиблюватись нікуди, а читати, поратися з клумбами, милуватися заходом сонця, ніжитись у спогадах. Проте, виходити все ж доводиться — годин в п’ять-шість ранку на маленьку сільський базарчик. Він ментально змінюється з року в рік, як все в нашому світі, і не тільки цінами, що значно підвищились, але й зрілим розумінням продавців переваг своїх овочів та фруктів. Селяни пропонують чудову свіжу продукцію та обов’язково додають, уточнюючи: «Своє, не те, що у вас — все привезене та модифіковане». І правда — смачно тут, овочі чудово пахнуть, молоко має давно забутий смак. Шкода, що швидше за усе й сюди прийде вигідно змінене насіння і все може перемішатися, але поки базарний майдан на ім’я Обіцяйка живе без обману та кидалова.
Спостерігаю, як 12-річний сільський хлопчина, найнятий для догляду за газоном на 12 сотках, вправно справляється із задачею — цілий день косить, потім швидко поливає, а потім траву, що вже підсохла, згрібає. Взагалі, руки сільських хлопчаків (звичайно, далеко не всіх, але мого знайомого точно) — вміють все: пригвинтити-відгвинтити, зняти іржу, натягнути сітку для винограду, залізти на дах та поправити старого півника, який не те щоб справжній флюгер, але так — щоб фасон тримав та спинку рівно. У міських родинах хлопчаки дуже часто страждають від нервового тиску, від нерозуміння або непорозуміння з близькими, які перебувають у вічному пошуку шляхів до відвертості. Це завжди проблема, адже її відчувають і підлітки, і дорослі, яким зовсім непросто із підростаючим чоловіком. Може через кількість домашнього фізичного навантаження, а його в селі завжди вистачає, і діти розділяють відповідальність, але в працьовитій та досить заможній сім’ї мого нового знайомого встановилася потрібна тональність спілкування. Напевно, вона не прийшла сама по собі, батьки докладали певних зусиль, але не вислизнула емоційна стійкість, довірчий контакт дорослих та дітей, а він, як відомо, важливіший за всі вітаміни. 12-річний чоловік відчуває себе абсолютно впевнено на дорослій роботі, його самоповага, досить хитка в цьому віці, постійно підживлюється тим, що він відмінно справляється, і ніхто не намагається його так легко надкусити, як часом роблять самовпевнені дорослі, а то й перекусити. Тут дозована фізична втома не залишає часу для смутку, агресії. Звичайно, не стану наївно узагальнювати — в селі повно негативу. Але мій дружок, оригінально й модно підстрижений мамою (перукарні в селі немає), був абсолютно самодостатнім у цьому житті.
Одного разу спитала у хлопчика, що йому більше за усе подобається в його батьках, і почула — вони ніколи мене при мені не порівнюють, знають, що не люблю.
Розмовляли ми в перервах між дзижчанням косарки, коли скошену траву він упаковував у мішки. Включивши знов апарат, про всяк випадок перепитав (хоч і знав відповідь) — паничі не торкати.
І як завжди, рушив далі. Мамі завжди хочеться натішитися товариством дитини поки вона маленька, поки вона твоя, адже найбільше мистецтво — вчасно відпустити, встигнувши допомогти сину усвідомити себе.
Такий ніколи не пропаде, а той кручений панич буде завжди доречним.
Його мама, очевидно, щаслива жінка.
