Колись, риючись на чудовому київському ринку, який любовно прозвали Сенкою, зіткнулася художниця на одному й тому ж мереживі з чиїмись руками. Підвівши очі, побачила свою подругу. Обидві злегка зніяковіли, адже процес пошуку вельми інтимний, особливо на Сінному, який тоді збирав в основному інтелігенцію. Сьогодні з втратою старого ринку, здається, розтанули не тільки старенькі зі своїми одиночними пікантними дрібничками, але і своєрідність явища — second hand. Нині на таких ринках править бал закордонне ганчір’я, правда, зустрічаються натуральні матеріали і навіть потрібні речі — дивлячись хто що шукає. У вторинного — є свої покупці. Одна з них моя співрозмовниця — дизайнер Ірина Кіршина, яка їздить сюди як на полювання і часто повертається з потрібними трофеями для своїх картин. Адже створює їх зі шматочків. Треба сказати, що своїм смаком і вигадкою умілиця, опоетизовуючи скромну сировину, надає їй як би графський титул, піднімає з підвалу на 101 поверх. У її композиціях і складних сюжетах шматочки вже живуть зовсім іншим життям. До речі, досі вважаючи своєю найкращою дитячою іграшкою калейдоскоп, відчула схожість цих робіт з тим незабутнім враженням від картинок, що зачаровують, (завжди нових), які так вправно свого часу підживлювали юну мрійливість.
— Ви починали з ляльок, навіть політичні ляльки у вас народилися одними з перших. Якось непомітно стало їх забагато, настирливість одних і тих самих персон стала втомлювати. Як ви вважаєте?
— На все свій час, для мене це вже вчорашній день. Одного разу, продаючи на Андріївському узвозі свою, так би мовити, світську ляльку, почула від перехожої слова, які відклалися в пам’яті. Скільки ж треба пережити, щоб створити таке обличчя — ось що вона вигукнула. І дійсно, тоді я втратила своє кохання, була в глибокій тузі, але ляльки мене і вивели з неї. Правда, тепер створюю парні персонажі. Завжди. Так і продаю. Якось в галереї зник мій ляльковий принц, потім із скульптурної пари мене умовили продати тільки чоловіка — все це зв’язалося у свідомості як знак. Адже після того і почалася моя самотність. Відтоді в мої сюжети завжди вплетені закохані парочки — люблю щасливих.
Нову виставку в галереї «Ірена» відкриваю цілком реальним сюжетом. В один із Днів Києва, вискочили ми з дочкою на балкон, приваблені незвичайними звуками. Стоячи на 10-му поверсі свого будинку на Троєщині, ми із захопленням спостерігали, як повз нас пропливають повітряні кулі, а з кошиків під ними махають нам усміхнені люди. Видовище було таким екстравагантним, що негайно, щоб не втратити враження, взялися за створення свого тканинного живопису. Вибрали найкращі клаптики, довго шукали потрібні пропорції, а коли все було вже вплетене, не втрималася і прибудувала маленьку парочку закоханих, яка, в свою чергу, летить до куль із букетом квітів. Відчуваю, якось непомітно стає такий рефрен індивідуальним автографом.
— У мене складається таке враження, що нині творчі жінки, вже випробувавши певні злети і розчарування, так цінують свою свободу, що примусити їх розлучитися з нею не так просто. І заробляти навчилися, і друзі завжди поряд, а, головне, все ж незалежність. Невже можна обходитися і без чоловічого товариства?
— Головним чоловіком в моєму житті був батько і цю свою виставку я присвячую йому, моєму справжньому захисникові. Він завжди мріяв, щоб стала я маляркою, але, думаю, радів би обраному мною творчому шляху. Давно немає батька, у мене вже доросла дочка, до речі, найкраща моя подруга, а любов батька, отримана в дитинстві й після, все ще оберігає мене, втішає, заспокоює, допомагає вирішувати те, що треба вирішувати. Так що в нашій маленькій родині є чоловік — мій батько.
— Ваша картина «Сучасна жінка-стонога» — вельми метафорична. Я нарахувала у головної героїні 18 ніжок — кожна взута в чобіток свого кольору, а тіло зшите з 40 клаптиків — від мішковини до оксамиту. По обличчю ж, освітленому й пустотливому, не скажеш, що тягар турбот заїв. Мені дісталося від мого тата, також абсолютно особливого, повчання: «Неси свою ношу легко, і люди будуть милуватися тобою». Дотримуюсь цього досі. Щось подібне, гадається, ви вклали і в цей колаж?
— Точно. Не люблю ниючих жінок. Поганий настрій — спечу пироги, на душі ще гірше — почну перебирати шматочки, намацуючи новий сюжет для картини, не йде — стану в’язати шапочку якусь особливу, як кажуть мої друзі, в стилі Кіршиної. З дочкою все в домі зробили своїми руками, а затишок вірний захисник. Не хочу, дивлячись у дзеркало, відшукувати нові зморшки, краще усміхатимусь свіжому сонцю, не насилуючи свою міміку, а зберігаючи емоції для нових ідей. Звичайно художнє штопання, як я жартуючи називаю свій творчий процес, відбувається на коліні. Розкладу клаптики, пограю з ними, порухаю і, можливо, намацаю думку, що вислизає. Як тільки чітко її зафіксую, майбутні глядачі обов’язково вгадають моє головне посилання — життя в твоїх руках, а творчість завжди дарує закоханість.
— Кінець лютого, початок березня завжди пов’язані зі знайомими з дитинства святами. Як ви з ними справляєтеся?
— До календарних свят ставлюсь вельми спокійно, але крім волі, завжди в такі дні згадую тих, кого люблю і... вшиваю на їх честь новий шматочок у картину. Ось так і живу, в своєму особливому калейдоскопі, без усякого пафосу. Його адже в картину не вплетеш, а то всі мої клаптики розлякає. Мені ж без них — ніяк. Вони мене приручили і тому відповідають за мене, а втім, як і я.
