Не лише у старовинних, але й у старих речей — досить довге життя. Наша легка поблажливість при покупці, мовляв, що це лише предмет, іноді оманлива. Річ, яка чимось зачепила уяву, буде поруч усе життя, і якщо залишиться в помешканні, ще довго після господаря, почне нашіптувати домочадцям про своє місце в житті родини. Трапляється — воно стає одним із найпочесніших.
Лише під’їжджаючи до французької провінції Шампань, до Реймсу з його чудовим собором, де (кожен довідник це підкреслить неодмінно) коронувалися французькі королі, і котрий до того ж є батьківщиною справжнього шампанського. Адже саме тут наприкінці XVII століття вперше було організовано виробництво ігристих вин. А я пригадала мою домашню лампу! Несподівано, через багато років, опинилася на її батьківщині. Лампу в формі великої пляшки шампанського під елегантним пергаментним абажуром із гербом, подарував напередодні весілля коханий. Привіз він її з Шампані, якоїсь загадкової для мене тоді Шампані.
Завжди ця дивовижна лампа освітлювала наш дім. Вона засвічувалася, коли всі денні справи було вже завершено, і залишалося найцінніше — вечірнє спілкування — все життя минуло під цим ковпаком по-шампанськи. Та вона й зараз на своєму місці — в прекрасній формі, витончена й струнка. Щоправда, під абажуром шийку лампи перев’язано, щоб вона не сутулилася. На щастя, про це знаємо лише ми вдвох, і вона продовжує, як і звикла, приваблювати захоплені погляди друзів.
І хоча це не старовинна річ, не так звана брунатна, якій років за сто, а псевдобрунатна — їй лише за 35, але, що й зрозуміло — для мене безцінна.
У Реймсі після приголомшення від побачених чудових синіх шагалівських вітражів, автобус нарешті затихнув у центрі міста, вимкнувши й кондиціонери — за тутешніми правилами це заважає відпочивати городянам — і нам подарували годину вільного часу. Всі побігли в маленьку ресторацію скуштувати жаб’ячих лапок. У загальному сміхові та гармидері ніхто навіть і не помітив, що кухар, побачивши приїжджих, відправив ці самі лапки на прозаїчне підігрівання до мікрохвильової печі. Випадково підглянула через скло, затримавшись перед входом. Хотілося побути на самоті, а не розбазарити ці 60 хвилин на сумнівний бенкет. Покружлявши тихим чистеньким центром, зайшла до напівпорожнього ресторану, випити кави. До речі, вона виявилася дивовижною. Потім відчувши несправедливість у ставленні до особливого моменту, що потребував великих почестей, замовила келих шампанського вищого ґатунку. Насолоджуючись без чітко сформульованого тосту — адже про що думала й так зрозуміло, вловила, що згадую й про лампу — основного свідка свого життя. До речі, коли повернулася з мандрівки, перше що кинулася перевіряти, чи є на лампі знак Реймса. Звичайно, він там був, а як же інакше... Тепер дивлюся на неї ще задумливіше, неначе довідалася про щось сокровенне, начебто була присутньою при народженні свого талісмана.
У Люксембурзі, в якомусь сувенірному будиночку Баби Яги, всі кинулися купувати, кожен вибирав ляльку на свій смак.
Ось уже чого не робитиму, — відразу ж вирішила. Захаращувати будинок якимись випадковими речами — справа молоді, ще чого! — міркувала чомусь уже біля каси, занесена незнаним вихором загального азарту, вже розплачуючись за Ягу. Вибрала найбільшу, розміром з кота — вона й демонічно реготала, й виблискувала червоними очима, спинаючись мотузяними сходами. Довелося купити навіть спеціальну упаковку, щоб її довезти. Баба Яга отруїла всі дні мандрівки, що залишилися — її потрібно було (щоб не пошкодити) тягати окремо від багажу з міста до міста, з країни до країни. Як я себе лаяла — адже лише дурепа могла купити цю незручну дурницю, навіщо мені ці дрібниці.
Щойно приїхала до Києва, щойно зайшла до квартири, як лялька, випавши з рук, впала й пошкодила собі шийний хребець, принаймні місце, де він міг бути. Все — голова повисла. І тут, виявивши несподіваний для себе, просто незвичайний талант, кинулася рятувати свою відьму. З’єднавши внутрішнім стрижнем голову й тулуб, повернула її до життя й... закохалася. Тепер кожного ранку роблю зарядку під її розкотистий шалений сміх. Очі ж у неї, коли не виблискують, виявилися такими яскраво-блакитними й добрими, що в думках подякувала за дотепність далекому люксембурзькому майстрові. Тепер насмішниця- бабця здається красунею, яка знає про життя щось, що довіку не розгадати, хіба що підлизатися й попрохати подарувати, ні довірити, свою таємницю. Може, якби не поламала й знову не відродила її своїми руками, не виникла б у нас така приємна залежність, і не дізналася б, яка вона прекрасна. Проте й річ має тебе полюбити. Вона також увібрала спогади, спільні переживання, ми написали начебто свою маленьку, зовсім скромну історію. Харизма речей, як дзеркало: один, дивлячись у нього, бачить лише ціну, яку заплатив, інший — відразу розчиняючись у речі, починає енергетично підживлюватися від її тепла, яке своєю чергою отримується від господаря.
Тонкий обмін речовин, одним словом, він або є, або його немає. Шкода, коли немає. Однією темою менше, причому, улюбленою...
