Днями на базі Національної музичної академії України відбулася Міжнародна науково-практична конференція, а у Посольстві Росії — музичний вечір,якi присвячені 100-річчю з дня народження Дмитра Дмитровича Шостаковича.
Почесною гостею та учасницею цих подій стала дружина композитора — Ірина Антонівна Шостакович. З першої ж хвилини зустрічі вона викликає симпатію своєю щирою душевнiстю та стриманою інтелігентністю. Останнього разу Ірина Антонівна була у Києві 30 років тому на прем’єрі опери Шостаковича «Катерина Ізмайлова». Композитор не дозволяв собі пропустити жодної своєї постановки і завжди брав участь у підготовцi нових вистав.
Ірина Шостакович виступила зі спогадами. А у приватній бесіді на запитання: «Напевно, нелегко було жити з генієм?», відповіла: «З ним було дуже легко. Він був надзвичайно тактовною людиною. Ніколи не вважав себе генієм. Вважав себе таким, як усі. Писав те, що відчувають усі». Певно, композитор знав Iстину. Хоча вірність цій істині дорого коштувала в умовах тоталітарного режиму і тогочасної ідеології. За таких непростих умов він жив, творив і «зашифровував» свої думки — послання нащадкам. У музичних творах Д. Д. Шостаковича — велика кількість музичних ідіом, калейдоскоп масок, серед яких iнодi, у деякi рідкісні моменти, можна побачити серйозне обличчя самого музиканта. Його улюблений метод — цитування: пародійне, лякаюче, гротескове, карикатурне, саркастичне.
Прийом у Російському посольстві, який влаштовував Віктор Черномирдін, був дуже теплим і щирим. Символічно, що програму відкрив виступ педагогів Київської дитячої музшколи №4 іменi Д. Шостаковича. Прозвучали вокальні цикли композитора на слова Є. Долматовського у виконанні солістів Національної опери України Світлани Добронравової i Тараса Штонди та дві частини Тріо №2 для скрипки, віолончелі й фортепіано у (Анатолій Баженов, Іван Кучер та Наїда Магомедбекова). Фіналом вечора стало виконання ансамблем солістів «SOLO Плюс» Концерту №1 для фортепіано з оркестром До мінор (у перекладенні Антона Кушніра для струнного септету, труби та фортепіано).
Сьогодні, коли так багато пишуть і говорять про Шостаковича, парадоксально усвідомлювати, що він усе ж таки був і залишається трагічною «річчю у собі». У чомусь — зашифрований, а в чомусь — просто невисловлений. Після того, як ошельмували «Катерину Ізмайлову», опер композитор більше не писав. Після горезвісних партійних установ — поклав деякі з творів «у стіл» і вони пролежали там десятки років. У підручниках давно вже визначають Шостаковича «класиком», проте досі не вщухають дискусії щодо його творчості. Музикознавці продовжують критикувати його твори так, як класиків би — не на смілилися. І якщо композиторам Джузеппе Верді та Жоржу Бізе критики «дозволяють» вільне ставлення до першоджерел при написаннi опер, то Шостаковичу тим самим — докоряють. А ще кажуть, що про геніальні твори не сперечаються. Навпаки. Тільки геніальні твори насправді здатні викликати запальні дискусії — такі, як у випадку з творчістю Шостаковича. Адже ці твори істинні, а розуміння істини у кожного своє.
