Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Турин: біла магія чорного шоколаду

10 листопада, 2006 - 00:00
ТУРИНСЬКІ ПЕЙЗАЖІ

Надвечір з гір, що оточують сторожовими вежами долину, сходять на місто танцюючі тіні та супроводжують перехожих у сутінках. Хтось, злякавшись звуку чужих кроків чи легкого подиху біля своєї щоки, поспішить додому. А хтось піде вслід за таємничими голосами вулицями, майданами, парками та мостами чарівного міста.

Турин — місто магії, що живе під пильним поглядом Альп, серед зелених лоз та фруктових садів П’ємонту, куточка Італії, який опинився завдяки класичній традиції grand tour — майже ритуального вояжу Європою, — поза канонічними туристськими маршрутами. Але так було лише до недавнього часу. Мільйонне місто, звільняючись від стереотипного образу промислової столиці, набутого на початку минулого століття із заснуванням автомобільного гіганта ФІАТ, завойовує знову статус культурного центру. Місто приваблює цікавих мандрівників своїми стародавніми таємницями та новими ініціативами: Турин цього року не лише приймає зимову Олімпіаду-2006, але й Паралімпіаду, Чемпіонат з шахів, студентську Олімпіаду. З квітня 2006 року Турин, названий ЮНЕСКО міжнародною столицею книги, запропонує читачам та видавцям різноманітні заходи у додаток до щорічного Ярмарку книги. У 2008 році Турин завдяки присутності одного з найповажніших ВНЗ — туринського Політеху, набуде звання світової столиці дизайну. П’ємонт — святе місце для гурманів та сомельє. Тут виробляють кілька десятків марок вин та видів сирів, відомих у світі. Варто лише згадати Martini та Cinzano, сири горгонзола, бра й кастельманьо.

Проте багато хто відвідує Турин заради його чарівної, загадкової атмосфери, якою дихають парки, палаци та проспекти елегантної столиці колись могутнього Савойського королівства.

Езотерики стверджують, що один з кутів «Трикутника білої магії» розташований у Турині, в той час як інші два — у Ліоні ті Празі. «Біле серце» Турина б’ється в Королівських Садах, неподалік від капели, де зберігається визначний символ християнства — славетна Туринська плащаниця, полотно, в яке, за легендою, загорнули тіло Христа для поховання. З приводу святих реліквій з самого початку їхнього виникнення ходили скептичні думки. Уже в XVI столітті європейці іронізували з факту існування щонайменше восьми-дев’яти «Христових плащаниць». Прибуття Туринської плащаниці в Європу, згідно з традицією, сталося завдяки лицарям таємничого ордену Тамплієрів наприкінці XIII століття, але нещодавно проведений вуглецевий аналіз полотна виявив, що його вік слід відраховувати від XIV століття, коли орден Лицарів Храму припинив своє існування. Образ Христа, нанесений на тканину, за думкою експертів, не містить слідів будь-якого пігменту. Деякі науковці навіть висувають гіпотезу щодо останнього геніального шедевру Леонардо да Вінчі, що створив зображення на полотні за допомогою спеціального обладнання з лінз та дзеркал.

Я поспішаю повз П’яцца Кастелло — майдан, на якому височить дивний палац, збудований на фундаменті римської фортеці. Один фасад палацу середньовічний, з двома похмурими баштами, інший — у легкому та вишуканому стилі бароко — традиційна резиденція королев, що повною мірою відбиває примхи мінливого жіночого смаку. Його перша мешканка — вродлива й смілива королева Христина — захистила автономію свого маленького князівства від зазіхань самого кардинала Рішельє. Офіційна ж королівська резиденція — перламутровий мовчазний палац, оточує своїми класичними будівлями широкий майдан. Під ногами звуку моїх кроків відповідають луною заплутані підземні галереї, що слугували місту з часу його заснування у I ст. н.е. до подій останньої війни, коли ними користувалися партизани- антифашисти. Усміхаюся жовто-блакитним прапорам на будинку префектури — це не свято на честь України, а геральдичні кольори стародавнього Турину. Напівпрозоре у вечірньому небі верхів’я гори Монвізо по-батьківськи обводить поглядом місто, народжене, випестуване та прикрашене горами. Давні кельтські племена, що мешкали у цих місцинах, захоплених пізніше легіонерами Цезаря, називали себе «тауринами» від «тау» — гора. Римляни присвятили свою перемогу новому імператорові — Октавіанові Августу, «переосмисливши» назву міста та охрестивши його Августа Тауринорум, емблемою якого й до сьогодні є грізний «таурус» — тур, що встав на диби.

Я ховаюся під затишні портики вулиці По, яка веде просто до набережної однойменної річки, найбільшої ріки в Італії.

Холодні води По сходять з гір, минаючи Старе місто, оточене пагорбами та парками, та біжать назустріч тихим жовтуватим хвилям Дори. Дора — d’oro, золота, мандрівники XVI століття свідчили про численних шукачів золотого піску на її берегах. Кажуть, що трикутник, утворений річищами По та Дори, є насправді основою піраміди, вершиною якої є пагорб з королівським похованням родини Савойя, звідки покійні монархи споглядають за своєю столицею.

Від цих думок у світлі надвечір’я стає трохи моторошно, тим більше, що на сусідній вулиці височить велична будівля Музею Стародавнього Єгипту. За один раз неможливо оглянути всю його експозицію. Цей музей — другий у світі за значенням та розміром після каїрського. В його залах виставлені справді рідкісні експонати: статуя фараона Рамзеса II, що зображує його юнаком, папіруси «Книги Мертвих», кілька мумій царського роду, вишукані кераміка та зброя. І навіть при постійній присутності натовпу туристів в музеї царює Таємниця.

Нарешті я перед блискучими вітринами кафе «Флоріо», традиційного місця зустрічей жителів Турину, яке з 1704 року «змінити не можна».

Кафе «Флоріо» щовечора приймає туринців на ритуальний аперитив — келих вина, коктейль або філіжанку кави. Кафе-культура тут достатньо розвинена, хоча повні зали можна побачити лише вранці, коли перед тим як піти на роботу, туринці снідають «на льоту» гарячим круасанами (тут їх називають «бріош») та капучіно; або в обідню перерву, коли кафе пропонують канапки на всі смаки; або надвечір, коли, повертаючись з роботи, жителі міста не поспішають закінчити день удома біля телевізора.

Італійці вважають жителів Турина «пихатими». Покоління та покоління туринців, які жили у маленькому князівстві, де всі одне одного знали та кожен був як на долоні, виробили свій елегантний, чемний та стриманий стиль. Емігранти з усіх куточків Італії та світу, приваблені робочими місцями заводу ФІАТ, змінили, зробили «кольоровим» туринський натовп, але місцевих жителів завжди впізнаєш за їхньою легкою усмішкою, якою вони зустрічають незручні питання «прибульців», та по тому, як вони вміють зберігати свої таємниці.

Між тим найсмачніший секрет Турина опинився переді мною в келиху зі срібною ніжкою — шоколадний, гарячий, густий «бічерін» (буквально: «келишок»), неповторно смачний солодкий напій з какао, кави та молока. Таємницю приготування бічеріну господарі небагатьох старих кав’ярень зберігають з XVIII століття. Бічерін у своїх мемуарах із захватом згадував Олександр Дюма, який побував у кафе «Флоріо» в 1852 році. Можливо, він сидів саме за цим столиком?

Шоколад у Турині претендує на титул головного білого мага. Він з’являється ласунчикам під багатьма подобами: у вигляді плиточок, засмачених спеціями — каррі, корицею, абсентом, червоним перцем; подібний до ароматної лави у високих келихах, вкритий сніговою шапкою збитих вершків; у вигляді маленьких злитків, наповнених горіховим кремом, — вони називаються джандуйотті, за йменням веселої маски Джандуйя, персонажа традиційного шоколадного карнавалу. Щоб втамувати цю загальну пристрасть до шоколаду, саме в Турині у 1826 році з’явилася перша у світі шоколадна фабрика! Це була знайома й нам Caffarel. Її шановна «колега», знана всюди марка Ferrero, також родом з П’ємонту. Добрій магії шоколаду неможливо протистояти, кожен туринець обов’язково знайде час для чашечки міцного еспрессо та bacio — «поцілунку», шоколадного трюфеля з ромовою начинкою.

Історія кафе «Флоріо», як й історія інших старих кав’ярень міста — Caffe Roma, Caffe Torino, Due salette, — пам’ятає багатьох іменитих гостей — від аристократів усіх дворів Європи (російського царя Миколу I приймали у королівському літньому палаці Ракконіджі), наполеонівських офіцерів, до літераторів, журналістів, політиків, що готували у 1860-му об’єднання Італії. Великі імена: Верді, Стендаль, Ніцше, Кавур, Гарібальді... Останні два брали безпосередню участь у революційному русі за об’єднання Італії зі столицею у Турині. Участь п’ємонтських стрільців у кримській кампанії під час російсько-турецької війни 1854 — 1856 рр. нагадує про себе у топоніміці міських вулиць: проспект Севастополя, вулиця та майдан Криму, вулиця Чорна. Гарібальді, який прилучився до революційних ідей під час свого перебування у Таганрозі на Азові (звідки генуезці возили зерно до Неаполя, де з нього робили найсправжнішу у світі італійську піцу!), лікував свою поранену в бою ногу в самого професора Пирогова.

Йдучи слід у слід за невідомим провідником, серед засвічених вже ліхтарів, я наближаюся до широкого майдану — П’яцца Статуто, де, як стверджують деякі спеціалісти з паранормальних явищ, є скупчення темних сил міста. За їхніми розрахунками, Турин є не лише куточком білої магії, але й вершиною іншого трикутника, боки якого тягнуться до Лондона та Сан-Франциско, трикутника чорної магії. З фонтанів, балюстрад та орнаментів багатьох будинків стежать за мешканцями демони, химери, сатири. Деякі точки міста користуються славою «недобрих місць». Одне з них — саме цей просторий майдан, в центрі якого, у затінку маленького скверу, височить стела, що вказує на точне місце проходження 45 – ї паралелі.

Зазвичай П’яцца Статуто та її зловісна клумба, якщо й стають свідками трагедій, то лише тих, що викликані нестачею квитків на чергову прем’єру в кінокомплексі Ideal Cityplex. Інтерес до «найважливішого з мистецтв» у туринців спадковий — саме тут виникла перша в Італії кіностудія FERT (можливо, таким чином трансформувалася магія чарівного ліхтаря з танцюючими тінями?), створивши найперший італійський «колосал» — «Кабірія». Величезна статуя жахливого Молоха, якому у фільмі приносили людські жертви, розташована тепер у залі одного з найграндіозніших та найстильніших музеїв кіно у світі — Національному музеї кінематографа у Турині. Будівля, обрана для його експозицій — міська легенда, символ міста, який жителі несамовито обожнюють, видний далеко за межами історичного центру. Елегантна перламутрово-сіра башта з високим куполом та золотою зіркою на довгому шпилі — найамбітніший проект «божевільного архітектора» Антонеллі. Замовлена як проект синагоги у 1863 році, вона була завершена з багатьох причин лише у 1897-му вже Антонеллі-сином. Башта Антонеллі височить на 163 м, її панорамний ліфт піднімає відвідувачів на висоту 90 метрів, звідки відкривається вид на місто та його околиці, — видовище, яке відбирає подих. У Музеї кіно завжди повно туристів, де-не-де чути говірку наших співвітчизників, всі вони довго затримуються перед плакатами та екранами з незабутніми кадрами вітчизняного кінематографа. Східноєвропейські фільми викликають неабияку цікавість у італійців, вже в котрий раз на щорічному Туринському кінофестивалі (він вважається підготовчим до Венеційського) «наші» режисери збирають повні зали.

Заходжу під темні арки Башти Антонеллі, дві hostess біля входу впізнають мене. Зупиняюся обмінятися останніми університетськими новинами — вони так само, як і я, як більшість молоді у Турині, — вічні студентки, з вічними «хвостами» та вічним підробітком на півставки. Відвідувачів майже немає, сьогодні субота, Музей відкритий до 23.00, заходжу до ліфта та стрімко піднімаюсь у нічне небо. Над головою — вістря шпиля із золотою зіркою. Колись на її місці вінчав цю величну будівлю крилатий Геній, якого всі звали просто Ангелом. У 1904-му шаленої сили буря зашкодила шпилю, й Ангел злетів до міста, яке, можливо, мало потребу в ньому не як у прикрасі, а як у захиснику. На його місце прикріпили зірку — зірку, що вказує шлях всім, хто відчайдушно шукає чарів у геометрії білих та чорних магій, у перехрестях доль, кордонів і в сірому лабіринті буднів.

Тетяна ГОРДІЄНКО, студентка Римського університету, «Ла Сап’єнца», спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: