Національна опера України… Це був театр Віталія Губаренка. Так з теплотою в душі вважав сам композитор, тому що саме тут побачили світ його перші опери під керівництвом головного диригента Стефана Турчака. Так з недоброзичливістю охрестили Київську оперу ті, кому не давали спокою нові написані і поставлені опери Губаренка.
Про театр Віталія Губаренка, маючи на увазі Національну оперу, говорять і сьогодні — але вже з новим почуттям — вдячності композитору за його твори. Але просвітлені почуття, за іронією долі, майже завжди запізнюються. Як писала Ліна Костенко, «а справжня слава — то прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».
Цими «посмертними квітами» для Віталія Губаренка, який пішов від нас чотири роки тому, стало повернення його творчості до Національної опери України — постановка одного з найвідоміших і найулюбленіших творів — опери «Ніжність, або Листи кохання». Саме цю виставу було показано в опері до 70-річчя композитора наприкінці червня нинішнього року.
Дивно, але ні в афіші, ні у вступному слові не прозвучало, що композитора немає серед живих. Складалося враження, що він, як і раніше, в залі серед публіки — з густою шевелюрою, шалено хвилюється, зосереджено суворий. І лише загальний настрій вистави, режисерське бачення (постановка Володимира Бегми) підкреслювали якусь «потойбічність». Адже смерть — мабуть, найбільш непізнаване людським розумом явище. І коли людина йде з життя, містичного значення набувають деякі деталі. Як у даному випадку спроектовані на аванзавісу листи-прощання героїні з коханим і з життям (фактично листи, написані «з того світу»), затемнений вигляд сцени, підсвічник, що загорається у висоті під час оркестрових інтерлюдій і так нагадує світло лампади… Та й диригентське трактування Германа Макаренка було схоже на імпресіоністське, підкреслювалося звучання «нереальних» тембрів — челести, ксилофона, концентрувалася увага на остинатних мотивах, які часто повторюються і символізують час, нескінченність… Більш цілісно і глибоко пережито образ героїні Оксаною Терещенко, яка кілька років тому дебютувала саме в «Ніжності» — такому складному жанрі, як моноопера.
Сьогодні, коли українські оперні театри відчувають дефіцит національного репертуару (якісного передусім), безумовно, необхідно повертатися до творчості Віталія Губаренка — автора 13 (!) опер найрізноманітніших жанрів — починаючи від моноопери і закінчуючи великою, монументальною виставою на стику опери та балету — «Вій». Остання — це безумовний успіх для постачальників. Бо тут поєднується все, що необхідно для вимогливого глядача: драматургія Гоголя (якщо можна так висловитися, хіт), музика Губаренка — від першої до останньої ноти театральна, яка легко сприймається і водночас сучасна, і ті потенційні можливості, які таїть у собі синтетичний жанр опери-балету. Тут видовище і психологізм, спів і танці, масовість і сольні епізоди, фантастика і реальність, кохання і жахи… Безумовно, подібна опера призначена для великої сцени, з хорошою базою — і творчою, і матеріальною. Тому, безумовно, хотілося б побачити і почути «Вія» Губаренка на столичній сцені. Адже не можна бути такими короткозорими і проводити в пошуках репертуару безліч часу, не помічаючи того, що знаходиться зовсім поряд. Чи не підняти нам повіки?
