2 липня
Місяць спеки, бездощів’я. Сільський люд скрізь мову вів про те, як спрагла земля і люди потребують дощу. Лише в другій декаді червня вітри принесли темні дощові хмари, які суцільно затягнули небо темною, крицевою пеленою, блискавки розітнули небо червоними спалахами, розкотисто впав на землю грім, — а за ним линув дощ... Довгоочікуваний, омріяний, життєдайний. Кожна травинка, кожна рослинка, кожне стебельце підставили долоньки- листочки, личка-квіточки під прохолодні краплі. Земля спрагло всотувала воду, просячи небо лити ще і ще.
За годину знову вийшло сонце. Радісно защебетало птаство. Мабуть, воно, як і люди, так реагувало на подвійну райдугу. Дві велетенські різнобарвні дуги засвітилися, заіскрилися на небосхилі, з’єднавши казковим містком Київське море і пущеводицькі ліси.
А на завтра на землі панувала ранкова казка. Духмяне свіже повітря приємно торкалось тіла. Вранішнім колосковим гомоном пшеничне поле зустрічало сонце. Здавалось, чутно, як дихає нива, кожен її колосок. Наблизившись до пшениці, бачиш, як тонюсiнькi пшеничні остючки тримають на собі величезне золоте сонце, бо на кожному з остючків блискуча прозора намистинка — росинка. Нахилишся до неї і побачиш у намистинці цілий світ — небо, сонце, поле і себе.
А коли сонце піднялось над небокраєм, дихнув вітерець, осипались, висохли росинки — щезла ранкова казка.
