— Природно поставити запитання — чому ви взяли цю п'єсу в роботу?
— Я особливо не вибирала, вона була в театрі. Крім того, в одному спектаклі за п'єсою Н.Птушкіної я вже працювала, була асистентом режисера на «Розлученні по-російському» в Михайла Рєзниковича. Мені стала зрозумілою мова цього драматурга, її манера, її людська позиція — більше того, мені це близько і дорого. Тому, коли Михайло Юрійович запропонував поставити спектакль за п'єсою «Поки вона вмирала», сумнівів у мене не було. Ця історія підкорює якоюсь чистотою і моральністю, такими рідкісними зараз і в драматургії, і на сцені, і в кінематографі.
— Мені здається, що ця п'єса Птушкіної за манерою і стилістикою вирізняється з загального ряду її добутків.
— Можу припускати з великою часткою ймовірності, що п'єса написана під впливом творчості Ч.Діккенса. Сама по собі творчість англійського класика, на мій погляд, є нескінченно театральною. І те, що «Поки вона вмирала» починається словами Діккенса і навіть закінчується словом «Діккенс», дало мені можливість пофантазувати в цьому напрямку. Я хотіла розповісти про сьогоднішніх діккенсівських героїнь, які загубилися в нашому каламутному житті і майже не зустрічаються в ньому, тепер вони — рідкість. Це люди, що живуть жалем, потребою в турботі один про одного, відчувають радість від можливості віддати себе іншим. І в них дуже сильна ностальгія за родиною та сімейними цінностями. Можливо, я помиляюся, але вірю, що ці цінності і ці думки можуть урятувати сьогодні світ, де поки що всі ми дуже роз'єднані, нікому не потрібні як у країні, а часто навіть у рідному будинку. І мені подумалося, що така тема виявиться близькою і зрозумілою людям. А ще в п'єсі і в нашій виставі живе мрія про світ більш святковий, яскравіший у найрізноманітніших своїх проявах. І для героїв життя стає святковішим, коли вони знаходять один одного, і ще вчора незнайомі люди поєднуються в родині. Звичайно, як у Діккенса, в сюжеті Птушкіної багато фантастичного, казкового: в англійця всі бідні обов'язково стають багатими, підкинуті діти знаходять дійсних батьків, любов перемагає. А в нас — процвітаючий бізнесмен з віллою на Канарах закохується в 50-річну жінку, від його любові вона перетворюється на принцесу, знаходить дочку і чоловіка, бабуся з паралізованими ногами у фіналі танцює в карнавалі. Хтось скаже, що це мало реальнe і, може, навіть надуманe. Але мені здається, що люди сьогодні хочуть бачити на сцені казку.
— А як складалася мова спектаклю?
— Птушкіна і в манері зображення героїв також наслідувала Діккенсу. Перший акт — психологічний, у другому є елементи гротеску, а от у третьому ми хотіли створити атмосферу свята, казки, домашньої вистави, до речі, такої характерної для часів Діккенса. Тому і назву в підсумку змінили. Як на мене, «Різдвяні мрії» найбільшою мірою відповідають тому стилю, який я вибрала для постановки.
— А чи не боялися вести виставу так далеко вбік від загальної «птушкінської дороги»? Все-таки хоч п'єса дещо інша за своєю манерою, але загальна авторська спрямованість цього драматурга — наша побутова повсякденність, наше життя.
— Ми намагалися піти від побутового театру, хоч і в цій п'єсі справді багато життєвих реалій, але водночас герої нашої вистави живуть у дещо нереальному світі.
— Ірино Михайлівно, все ваше професійне життя пов'язане з одним театром — Російською драмою. Ви відбулися спочатку як актриса, потім як режисер на цих підмостках. Уже давно ви голова місцевкому театру. Тобто знаєте про життя колективу — професійне та особисте — дуже багато чого. Якою вам бачиться Російська драма сьогодні?
— Мені важко давати безсторонні оцінки. Я люблю цей колектив, уболіваю за його долю, переживаю за кожен спектакль. У театрі я дуже багато чого одержала, і річ не тільки у званнях і нагородах, хоч і це має значення. Я тут багато зіграла, у мене були гарні ролі, чудові режисери. Але життя не стоїть на місці, ми старішаємо, і багато ролей грати вже не можемо. Виходить, потрібно щось у собі змінювати і, можливо, переходити в іншу якість. Театр дав мені можливість реалізувати себе в режисурі.
В її роботах перших режисерських років чітко проглядалася тема «простої людини», часто задавленої долею, людини, яка опинилася в явній немилості у своєї долі, але переносить її удари з неудаваною стійкістю і вірою в краще і в тих, хто є поруч («Зірки на ранковому небі» А.Галіна, «Жиди міста Пітера» чи «Невеселі розмови при свічках» братів Стругацьких). І ще І.Дука намагалася режисерськими засобами розширити обрії п'єси і дати свій якщо не рецепт, то посилання, як перебороти несприятливі обставини і залишитися при цьому Людиною («Без провини винуваті» О.Островського, «Кадриль... сімейна» В.Гуркіна в театрі «Браво»). Пізніше в «Поверненні в Сорренто» А.Нікколаї і ось тепер у «Різдвяних мріях» цей зміст став ще виразнішим, і на перший план вийшла тема волі до життя, бажання жити будь-що. А для цього потрібно шукати тих, без кого існування взагалі неможливе — близьких по крові й по духу людей. Режисура І.Дуки є «акторською» в тому сенсі, що зосередженням її зусиль як постановника завжди є створення містких і зовні яскравих людських характерів, спирання не скільки на подію, скільки на точну постановку загальної проблеми і розгортання її у взаєминах героїв.
І знову ми повернулися до розмови про сьогоднішній день Російської драми, позаяк це займає життєвий простір і думки самої Ірини Михайлівни.
— Мені здається, що наш театр перебуває зараз у дуже цікавому періоді. Відбувається різка зміна поколінь, керівництво робить ставку на молодь. І, по-моєму, це звичайна річ. І глядачеві цікавіше дивитися на молодих. Але нове покоління теж потрібно виховати, навчити, згуртувати їх у єдину «школу». І відбувається це не за рік-два, а протягом десятиліть. Тому ніяких крапок сьогодні ставити не можна, йде поки тільки заробок на майбутнє.
— А в репертуарній політиці театру ви можете виділити якісь опорні крапки?
— Мені здається, репертуар у нас цікавий. Різні автори, драматургія дуже хороша. Адже в наші часи з чотирьох спектаклів на рік — два, як мінімум, ставилися чи то до з'їздів, чи то до якихось інших партійних дат. Західну драматургію ми майже зовсім не грали, російська класика була сильно обмежена щодо імен. Так що в цьому сенсі наше покоління багато чого втратило. Зараз відбувається дуже інтенсивний процес осягнення режисурою та виконавцями різних і часто зовсім нових авторів, їхньої стилістики, їхньої мови. На цьому шляху є удачі й, так би мовити, напівудачі. Але я пам'ятаю слова Георгія Товстоногова: «Режисер не повинен боятись поганих вистав, інакше ніколи не поставить гарної».
P.S. Виставу «Різдвяні мрії» кияни можуть побачити сьогодні та 31 грудня.
