14 листопада
Біжать, біжать, тікають, віддаляються, даруються, згасають
сенси всіх моїх життів. Напевно, їх було багато — великих і малих. Залишився
один, останній — великий чи малий — все одно: померти вчасно, дочекатися
строку.
Мордуєшся, мучишся, щоб зайняти себе чим-небудь — а навіщо?
Робота, діти, захоплення, поїздки, зустрічі! — навіщо? Щоб прийти, нарешті,
до кінця? Може, краще сісти й чекати, коли кінець сам до тебе прийде?
Результатом життя є смерть. Чи зацікавлений хто- небудь
у такому результаті? Бореться за нього? Змагається з іншими, щоб швидше
добігти? Подешевше (чи подорожче, хіба не все одно) купити? Всі змагаються
— хто на бігу встигне більше з’їсти (не має значення — чого: хліба, видовищ,
книжок, любові) або хто залишить глибший слід (щоб прийдешнім було об що
спіткнутися). Отже, вся справа в особистому почутті часу. А якщо сидіти
і нічого не робити? День мине, не залишивши сліду. Та поки сидиш, можна
пригадати дитинство, уявити себе гавою, побачити колір власної тіні тощо.
До цього всього нікому, крім тебе, та й тобі також, байдуже. І таких безслідностей
за день може бути сила-силенна! Та от тільки довгий був день — чи короткий?
Напевно, довгий (ти геть- он скільки встиг), та все ж короткий (сліду так
і не залишилося). Ніщо не липне на ноги, не хапає за п’яти, шлейфом не
відтягає хребта... Можна запросто відлетіти кудись...
— Що ти вибираєш: свободу чи ковбасу?
— Ковбасу, щоб бути вільним.
— Свободу, щоб витратити її на пошуки ковбаси.
