13 вересня
— Микола, напевно, хворий, — каже мама. — Скільки днів нікуди не йде, лежить ось так, склавши руки, як небіжчик.
Це вона — про сусіда, якого вигнали (начебто через пияцтво) із квартири дружина та доросла розведена дочка. Уже декілька місяців він живе на сходовому майданчику. («Зятя» вони також вигнали, і він поїхав з міста на свою батьківщину в Росію).
Коли моя дочка була ще школяркою, вона писала твір на основі висловлювання одного відомого письменника: «Найстрашніше на світі — байдужість. З її мовчазної згоди здійснюється багато злочинів...» Через роки потому я спитала дочку: «Ти, як і раніше, так вважаєш?» — «Так», — відповіла вона. У неї з дитинства був сильний характер. Тепер вона за кордоном. Вивчає мову держави, яка своїм законом карає будь-які, навіть найменші, прояви фашизму.
А хіба в сім’ї не буває фашизму?
Днями сусід, лежачи біля сміттєпроводу на старому дивані, який «подарував» йому мій син, запитав: «Ви, як і раніше, працюєте в газеті?» — «Так», — поспішно відповіла я і швиденько пробігла мимо. Адже він, можливо, вже вирішив звернутися до мене як до кореспондента. По допомогу...
І я пригадала свою дочку. Пригадала, що найстрашнішим злом вона вважає байдужість. Тепер мені її особливо не вистачає. Не вистачає її сильного характеру, її принциповості.
Відповідаючи на привітання дружини сусіда — такої ж рослої, як і він, але здорової і свіжої, я відчуваю себе «м’якою, безхребетною інтелігенткою». Тому що не можу сказати те, що думаю: «Не по-людськи ви обійшлися зі своїм чоловіком». Та й чи смію я судити?
