Оспівана історія – заради олюднення ТБ

Перед приходом 2000 року українські телеканали дружно змайстрували кожен свою відеолистівку, чим самі тішаться і тішать своїх глядачів ось уже цілий місяць. І майже ніхто не дозволив собі зупинитися (подолати загальний рух і зупинитися насправді здатен тільки сильний!); і майже ніхто не дозволив собі замислитись і зробити невеличке відкриття: зміна століть, а тим паче тисячоліть для людської історії — це не так і часто бувало. Звісно, ми всі стривожені майбутнім. І вдивляємося в нього, й заклинаємо його. Це і природно, і правильно — ми прагнемо жити. Але, як це не банально, забезпечити справжню далекоглядність у майбутнє може тільки уважна далекоглядність у минуле: з чого, як і ким ми зліплені... З огляду на те, що передноворічні дні — святкові й за настроєм легші, доречно було чекати й адекватного тележанру — легкого (а ще — розумного й уважного) погляду в минуле. Можливо, усвідомлювали це всі, та зробили тільки на каналі «1+1». Протягом місяця чи не щодня тут з'являвся новий відеокліп, створений під котрусь із знакових пісень (мелодій) століття. Форма дуже проста й водночас дуже телевізійна: у «зимовому віконці», на тлі фірмової ялинки, документальні чорно-білі кінокадри розгортали перед нами минуле. У фіналі минуле поєднувалося з сучасним — останнім кадром, який на очах позбавляється чорно-білої стилізації й проявляється кольором. Такий розповсюджений, навіть дещо тривіальний, телефокус, а завдяки повторенню дозволяє зробити маленьке, але важливе відкриття: людство з часом змінюється, але й залишається саме собою. І ми насправді дуже схожі на своїх батьків у юності й молодості. Бо доки не проявиться кольором отой фінальний кадр, то й не відразу зрозумієш, не вмить розпізнаєш перенесення в часі... Це надзвичайно важлива якість — олюднення телебачення, якому нібито вже й годиться мислити лише великими й холодними числами — мільйонною аудиторією, рейтингами і шейрами. Проспівано дуже різні речі: від «Джамайки» Робертіно Лоретті й «Шоу має тривати» Фреді Меркурі до «Синего платочка» Клавдії Шульженко і «Донечок» Олександра Вертинського. Тут — Елвіс Преслі і Френк Синатра, Марк Бернес і Софія Ротару, Едіт Піаф і Булат Окуджава, Джо Дасен і Леонід Утьосов... Але відеоряд — це переважно 50-60-ті роки. Саме той час, за яким і можуть ідентифікувати свою молодість наші батьки. Такий, безперечно — свідомий, жест одразу додає тепла всьому цьому гіперкороткометражному багатосерійному дійству. З українського «екранізовано» «Рушник», «Водограй», «Червону руту» й Леонтовичевого «Щедрика». Ці епізоди викликали в мене найбільше емоцій і, що природно, — найменше відчуженості. І якщо «карпатські пісні» очікувано проілюстровані карпатською ж екзотикою, то в «Рушникові» матері (на перший погляд — несподівано) випроводжають синів до війська. А під «Щедрик» знайдено й покладено кадри... радянського чи то щедрування, чи колядування з п'ятикутною серпасто-молоткастою «звіздою» — певне, повоєнна спроба інтегрувати тисячолітній ритуал до комжиття — десь на заході України... Саме такі інтерпретації та знахідки дозволяли не тільки потішитись і поностальгувати, як і годиться для новорічних свят, для зламу століть-тисячоліть і, зрештою, для жанру. Вони примушували зупинитися й замислитись. Глядачам — про історію, що дихає в спину. Телевізійникам — про те, що попереду цілий рік того самого часового зламу, який закликає телебачення поглянути й на 100, і на 1000 минулих років. І в легких, і в аналітичних — у всіх жанрах.