Дві дівчини все ж таки безнадійно тиснуться одна до одної, переконуючи себе потерпіти. Одній це вдається дещо краще — вона, служниця Беккі (Ольга Олексій), так і живе в голоді й холоді все життя. А от другій — Сарі (Світлана Мельська) — вже зовсім нестерпно. Адже ще вчора в неї було майже все, про що тільки може мріяти маленька англійська леді — великий колоніальний будинок, слуги, будь-які іграшки та ігри, маленький поні. Але головне — ще вчора в неї була сім'я: батьки, які любили один одного й дуже любили її — Сару Кру. Мама була красунею, розумною й доброю. І вчила дочку завжди зі співчуттям ставитися до людей, яким живеться гірше, ніж тобі. А тато — капітан Кру (Віктор Кошель) — був втіленням сили, відваги й розуму.
А потім сталося перше горе — померла мати. І світ для Сари перестав бути таким світлим та радісним, яким був раніше. Але любов батька і його віра в краще навчили дівчинку бути стійкішою та терплячішою перед лицем життєвих прикрощів і бід. І вони ж дали їй надію на краще «завтра», яке неодмінно настане, якщо тільки ти будеш гідний його.
І знов удар долі — тепер Сара втратила батька, залишилася без засобів для існування, та ще й у чужому будинку, за який до того ж треба платити. Адже це не просто притулок, а школа жадібної й сварливої міс Мінчин (Світлана Автухова) та її сестри Амелії (Наталя Кудрявцева). І немає в них, які вмить перетворили її з принцеси на посудомийку, до Сари Кру ні жалості, ні співчуття. Але саме співчуття, доброта й милосердя самої Сари, здатної, як вчила мати, віддати ближньому свою останню монету — заповітні шість пенсів, тому що в тебе є хоча б дах над головою, тоді як ви однаково голодні, подарували їй справжніх друзів — служницю Беккі та пацюка Мельхіседека (Володимир Самойлюк) — і переконали Дональда (Іван Марченко), що кращої дівчини йому не знайти.
Сара Кру, звичайно ж, знайде своє щастя, оскільки гідна його. Так вирішила автор оповідання «Маленька принцеса» американська письменниця англійського походження Френсіс Бернетт, яка подарувала наприкінці ХIХ — початку ХХ століття всьому читаючому світові чудові повчальні та зворушливі історії про Дику, Маленького лорда Фаунтлероя та Маленьку подвижницю. В цих історіях, з істинною повагою до дитячого розуму та сприйнятливості до всього доброго й справедливого, йдеться про важку дорогу до щастя, яке ніколи не з'являється саме, а яке треба довго й наполегливо завойовувати, залишаючись при цьому чуйним до чужої біди, порядним і чесним.
А тепер одну з історій Френсіс Бернетт — історію «Маленької принцеси» Сари Кру подарував глядачам Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки.
Спектакль, як і інсценування Віктора Ольшанського, зберігає структуру літературного першоджерела. Він неквапливий і докладний у сюжеті, а тому змушує дитячу аудиторію бути уважною та вдумливою. Але саме з цієї ж причини можна бути упевненим, що історія Сари Кру у викладі Театру російської драми буде водночас цікавою й дорослій частині глядацького залу. І ще: хоча жанр постановки і визначений її творцями як казка, але, на наш погляд, і повість Френсіс Бернетт, і її літературна трансформація безсумнівно більше тяжіють до жанру повчальної історії, дуже характерної для англійської літератури. Її вершиною стали романи Ч.Діккенса, а хто визначить точно, для читачів якого віку вони написані?! Адже весь комплекс роздумів про моральну суть людини, про вічні цінності й нашу боротьбу за них, по суті, перебуває з кожним від народження до глибокої старості. І все це є в «Маленькій принцесі» Театру ім. Лесі Українки.
Але казка не буває казкою без яскравих барв, без мерехтіння зоряного неба, без перетворень персонажів, без речей, що оживають. Це є в оповіданні. І це ж є в сценографії Олексія Вакарчука. Як і більшість інших спектаклів театру, «Маленька принцеса» отримала добротно оформлену сцену, а її персонажі — точні характерні костюми (художник — Валентина Плавун). При цьому маловиразним виявився музичний ряд спектаклю (композитор — Михайло Чембержі), а тому він залишився лише тлом для дії.
Безумовно, чималу частку своїх зусиль режисер спектаклю Герман Царьов віддав роботі з акторами. Тому весь акторський склад (і досвідчені С.Автухова, Н.Кудрявцева, В.Кошель, і С.Мельська, О.Олексий, І.Марченко, які набувають досвіду) «тримає» правильні тон та інтонації, а головне — спектакль проходить у доброму та рівному ритмі.
Менш вдалою виглядає дійова лінія спектаклю, без особливо яскравих мізансцен і не завжди точно знайденого пластичного малюнка персонажів. І в цьому сенсі переважним виглядає виконання ролі пацюка Мельхіседека Володимиром Самойлюком. Його Мельхіседек переконливий зовні й значний за місцем у загальній дії спектаклю.
Не хотілося б розчаровувати жіночу частину глядацької аудиторії, як маленьку, так і дорослу, але в спектаклі не дуже багато кохання. Взагалі, він не про це. І все ж лінія «Сара — Дональд» прокреслена тут емоційно заразливо. Принаймні героїня С.Мельської кохає героя І.Марченка. А брак запалу почуттів у Дональда спробуємо пояснити... ну хоча б чоловічою стриманістю. Хоча в казках, де герой заради коханої й у вогонь ладен стрибнути, а вона — й у коров'яче вухо влізти, все ж закохані менше приховують свої почуття, ніж ми це бачимо в «Маленькій принцесі». Ну що вам, шкода, пане режисере, нехай дівчатка та їхні матусі поплачуть від розчулення на спектаклі!
Зате вже точно вигляд міс Мінчин у виконанні С.Автухової більшість глядачів знайде на кого з тих, з ким зіштовхує життя, приміряти. Її власниця школи виразна донезмоги, іноді навіть дещо з перебором. Напруженню злості, злісності та пожадливості героїні С.Автухової майже немає межі. І поруч з нею напрочуд «в пару» працює Н.Кудрявцева, граючи Амелію то точною копією сестри, то несподівано доброю та розумно-хитруватою.
От таким вийшов подарунок Театру своєму глядачеві до Нового року. Видно, що готувався він ретельно й серйозно, а тому дарувати його не соромно й приємно. Та й, напевно, глядач залишиться подарунком вдоволений.
