Свого часу, як і мільйони з нас, я бував мимовільним слухачем знаного лише на пострадянських теренах радіопристрою, в народі званого «брехунцем». Нині це явище вже не функціонує на моїй кухні, поступившися місцем одній зі станцій FM. Кухня тут вельми важлива, бо мимовільним слухачем «брехунця» я ставав переважно під час готування і споживання сніданків. Завдяки «брехунцеві» я — так само мимоволі — часом отримував якусь корисну інформацію.
Одного разу в ефірі була бесіда з якимось професійним філософом із Києва. Я цією бесідою досить утішився і вирішив тихіше хрустіти грінкою. У ході розмови професіонал зненацька оголосив, що зараз процитує Канта. «Щоб бути точнішим, я зроблю це мовою оригіналу», — додав філософ. І процитував російською.
Грінка стала мені поперек горла! Хоча, дещо отямившись, я подумав: ну звичайно, адже Кант — калінінградець, чому б йому справді не писати державною в Російській Федерації мовою? Мабуть, саме так воно і було.
Якось так уже склалось історично (ох, ця традиційна відмазка тих, які нічого змінювати не хочуть!), що для більшості «освічених співвітчизників» будь-яке культурне надбання Заходу (та й Сходу теж) асоціюється з російськомовною подачею цього надбання. «Ніколи не став би читати Хемінгуея в українському перекладі, — сказав мені недавно цілком український хлопчина. — Це, напевно, дуже неприродно звучить». Я на це відповів, що не зустрічав української мови нормальнішої та природнішої, ніж у чудових перекладах Хемінгуея, виконаних Володимиром Митрофановим або Маром Пінчевським. Однак не думаю, що на мого співрозмовника це вплинуло. На перечитування Хемінгуея по-українськи у нього, як і в згаданої більшості згаданих «освічених співвітчизників», вочевидь, просто бракує часу. Боронь Боже, я не засуджую — констатую факт.
Безумовно, така ситуація формувалася протягом десятиліть, якщо не століть. У силу свого метрополітального статусу Москва і Пітер дійсно видавали, демонстрували, інтерпретували незмірно більше світових набутків, аніж Київ (про решту України взагалі помовчимо). Отже, згідно з елементарною арифметикою, переклади російською мовою мали неспівмірно більше шансів для розсіювання серед читацтва. З іншого боку, за цим стояла не тільки арифметика. Була й політика, причому не якась там, а т. зв. «культурна політика». Усе інтелектуальне, модерне, суспільно престижне, «ненаше» мало асоціюватися з російською мовою. З українською ж мало асоціюватися тільки українське, причому обмежене до єдиного з можливих дискурсів — самі знаєте, до якого, не забиратиму хліба у дослідника «аграріїв» Єшкілева.
Проте навіть у найтяжчі тоталітарні часи в гру вступав чинник особистої життєвої настанови — кожна читаюча особистість в Україні по-своєму протистояла нав'язаному «розподілові ролей», перепрошую, ситуації, що історично склалася. Для особистостей, які походили з традиційного україномовного середовища, справою не тільки національної ваги, але й естетичної насолоди було читання світових шедеврів саме в українських перекладах. Ці люди за незначними винятками могли не читати сучасної їм української літератури, всього того соцреалістичного багатомовного сірого корпусу, що офіційно нею вважався, але українські переклади із зарубіжних літератур вони читали завжди. Це ніяк не означає, що вони програмово не читали нічого в російських перекладах: хіба добрих текстів може бути забагато?
Та все ж більшість «освічених співвітчизників» керувалась і керується іншою настановою — тією, що приймає і поділяє сформований імперією status quo. Вирішальним при цьому є, звісно, чинник рідної мови. Саме та частина українського читацтва, для якої українська мова є «другою рідною», себто таки «першою іноземною», як правило, воліє погодитися з тезою, що «Хемінгуей українською мав би звучати неприродно».
Що і якою мовою кому читати — безумовно, особиста справа кожного. Тільки от сама собою напрошується одна цитата з Шекспіра. Для збереження точності зацитую мовою оригіналу: «Быть иль не быть — вот в чем вопрос».
