Іванко малював з дитинства все, що оточувало його: «ту
корову, що несе на рогах вранішнє сонце, й барана, на котрому їздив верхи,
й джмеля, що невтомно дзумкотів свою улюблену пісню квітам, і ворону, до
чийого гнізда добрались-таки мої руки. Все життя каюся перед тією вороною.
Вона вже, мабуть, і забула про мене, а я все малюю і малюю її портрети».
Після школи Марчук помандрував до Львова, вчився в училищі
ужиткового мистецтва на відділенні кераміки. У 1965 році, по закінченню
інституту, переїздить до Києва, працює в Інституті надтвердих металів,
комбінаті декоративно-прикладного мистецтва; з 1980 року — виключно творча
робота, у якій ціною неймовірних зусиль, зреченням від земних принад художник
досягає, врешті-решт, вершин світового мистецтва.
«Я мріяв через мистецтво підняти зір людини до неба і показати
їй осяйний лик неперебутнього». Але як і чим показати? Від монументалістики
й кераміки відрікся, а до справжнього живопису ще не дійшов. Пошук голосу
своєї душі був тривалий і неймовірно тяжкий, закутий в укорочене ложе соцреалізму,
в яке не вкладалися його своєрідні пошуки як за змістом, так і за формою.
Земля і Космос, буденне й філософськи заглиблене, вільне поводження з усталеними
канонами, порушення пропорцій натури й сталої думки — ось матеріал, з якого
будував Марчук свої картини, як будують дім чи оселю, де все «спльотано»
його вразливим серцем, своєрідною думкою, неповторним, глибоко народним
стилем; а як результат — твори біблійного духу, мить, перетворена у вічність.
Велике мистецтво непідвладне прагматичному аналізу, словесному
змалюванню; з творами Марчука необхідно зустрічатися, а той, хто зрозуміє
їх, буде марити ними, як рідним домом. Кожне уважне око, відкрите серце
побачить у його мистецтві високодуховний сенс: любов, добро, віру в людину,
її високе призначення.
