Покарання вічністю

Вода ріки, у яку двічі не ступають, має властивості магічного
свічада. Віддзеркалюючи криваві січі, екзотичні, ніким не бачені пейзажі,
фрагменти засмоктаних пісками часу архітектур або дорогі обличчя, вона
фіксує їх у Вічності. Ще раз, услід за Нострадамусом переконує в реальності
одночасного існування минулого, сучасного і майбутнього. Варто ледь напружити
внутрішній слух, як чуєш відгомін битви Александра Македонського або ж
кулемети відділу УПА у Волинських лісах. Думка Нострадамуса про подібну
одночасність наводить на іншу, єретичнішу щодо так званої нормальної логіки,
гіпотезу про часові петлі, або ж часові кола. Чим не варіант додатку до
кіл Дантового пекла. Людина, якщо це, скажімо, кухар, потрапивши у часову
петлю восьмигодинного робочого дня — до потемніння в очах смажитиме пляцки,
чиновник (плюс-мінус нескінченність) перекладатиме папери, ну, а перелюбник
довічно тремтітиме під ліжком вподобаної ним феміни. Покараний Вічністю
Сізіф залюбки покинув би свій камінь задля дещо розмаїтішої роботи при
казанах. Однак — зась! Петля, міцно скручена умілими руками, виключає будь-яку
форму перспективи. Такий собі варіант майбутнього без майбутнього для лицемірного
честолюбця будь-якої політичної орієнтації. Забріханий по вуха комуніст,
який і нині продовжує пашталакати про соціальний рай на землі, згідно з
накресленою схемою, матиме вічний тридцять сьомий рік із його партійними
чистками та супровідним тваринним жахом; націонал-радикал з розпухлою од
надмірного пафосу ряшкою за яловість та беззубість втиратиме вічні соплі
біля табірного вогнища; ну, а народ висохлими з нужди руками, у тому ж
часовому колі довічно тягтиме колгоспного плуга.