Першим кроком до звільнення мала б стати спроба якомога
пильніше приглядатися до людей, які за допомогою наших голосів займають
ті місця, звідки ми чекаємо зворотного зв'язку на наші дії і прагнення.
Вони мають реагувати на нас.
Суспільство, в якому нам випадає жити і діяти,
на мій погляд, слабує на досить суттєвий недолік, що полягає у надто жорстко
вибудуваному стереотипі обговорення себе і власних проблем. Дискусії з
цього приводу тривають лише на двох досить віддалених за характером полюсах
інформаційного простору. На одному з них триває пошук винуватців того стану,
до якого прийшло сьогоднішнє українське суспільство, на іншому — чується
гучне биття в груди і звинувачення самих потопаючих у тому, що вони потопають.
Однак пристрасті та емоції, які кожного разу вкладаються у ці диспути,
можуть бути набагато продуктивніше і краще застосованими, якщо спрямувати
їх на пошук кореня проблеми, а звідси і можливого розв'язання її. Не заперечуючи
нічиєї вини, як і не покладаючи жодної вини на когось конкретного, варто
спробувати знайти причини втомленого і пасивного вигляду, який має зараз
ціла нація, того зла, яке стало причиною зневіри цілого народу. Розуміючи,
звідки береться ця втома і куди зникає нормальне для людини бажання працювати
над створенням власного благополуччя, здатного стати частиною благополуччя
цілої нації, можна стати на шлях змін. Таке розуміння, може, і має стати
першим і найважливішим кроком до справжнього, якого ми прагнемо.
Ще триста років тому було описано явище, яке тоді дістало
назву «тваринного гіпнозу». Зафіксована у неприродній для себе позі тварина
впадала у стан тимчасової непорушності або, як її ще називають, каталепсії.
Спеціальна серія експериментів показала, що в основі такого стану — згасання
безумовного рефлексу свободи, як охрестив його свого часу академік Павлов.
А відбувається це через повну неуспішність спроб тварини вивільнитися і
повернути природне положення тіла у просторі.
У 70-х роках нашого століття не такі, але подібні і значно
жорстокіші експерименти показали, що за умов повної нездатності протистояти
негативним впливам оточуючого середовища, тварина з часом припиняє будь-які
спроби виробити модель поведінки, що могла б полегшити її існування. Іншими
словами, коли пес, якого б'ють електрошоком через різні проміжки часу і
невідомо за що, стикається з тим, що всі його дії не призводять до полегшення,
він просто не виходить з клітки навіть тоді, коли її вже відчинено.
Теорія «навченої безпорадності», про яку йде мова і яка
належить американцеві Мартіну Селігмену, легко застосовується у соціальному
контексті. Вона дістала свій розвиток і переросла у психологічну теорію,
здатну пояснити багато з того, що діється у суспільстві. 1982 року за подальший
розвиток цієї теорії чергову премію Американської психологічної асоціації
дістала Лін Абрамсон. Було зібрано величезну кількість свідчень того, що
подібні процеси формування безпорадності можна спостерігати у людей. Такий
стан викликається як неконтрольованістю, так і непередбачуваністю подій
зовнішнього світу. Коли людина намагається взаємодіяти з оточуючим світом,
але між її діями і реакціями середовища немає жодного зв'язку, постає досить
небезпідставне запитання про доцільність будь-яких наступних спроб встановити
контакт, який не встановлюється. Таким самим наслідком загрожує ситуація,
при якій результати дій людини є надто однотипними. Іншими словами, всі
старання призводять до тих самих наслідків (чи відсутності будь-яких наслідків),
а подвоєння чи потроєння зусиль ніяк не відбивається на остаточному результаті.
Ще однією причиною безпорадності може стати надто велика розірваність між
діями та їх наслідками у часі. І коли сучасні покоління стикаються з тим,
що їх діяльність має принести користь і гарантувати гарне життя лише далеким
нащадкам, то це, м'яко кажучи, мало обнадіює кожного з нас тут і зараз.
Наслідок і зусилля, які мають до нього призвести, надто розведені у часі,
щоб можна було прослідкувати взаємозв'язок між ними.
Постає наступне запитання: чи можна говорити про цілу країну,
що знаходиться у стані «навченої безпорадності»? Не заглиблюючись у теоретичні
спекуляції, можна легко припустити, що ми живемо саме у такій країні. Всі
передумови, що передують означеному станові прослідковуються досить легко:
безрезультативність спроб покращити рівень життя, однотипність реакцій
оточуючого світу, що не відповідає на ці спроби (його власне глухота) і
надто віддалена перспектива, яка не може виглядати цінною, якщо ми самі
ніколи не будемо здатні скористатися нею. Тож розглядати це явище випадає,
мабуть таки, на рівні цілого суспільства, не інакше.
Коли доходить до порівняння себе з іншими країнами, на
думку спадає чудова українська приказка: «Коня підкували, а жаба й собі
ногу тягне». Благополуччя розвинутих і процвітаючих країн базується на
мільйонах окремих дрібних благополуч, які вибудовувалися кожною окремою
людиною для себе і свого найближчого оточення. Якщо окреме власне благополуччя
вимагало вилазки у великий світ, вилазка відбувалася. У вигляді голосування,
конвенційної і неконвенційної боротьби за те, чого бракувало на особистому,
індивідуальному рівні. Потім людина поверталася до своєї господи і починала
вільно користуватися результатами своєї боротьби на власноручно створеному
просторі. Чи не найнеприємнішою спадщиною комуністичного минулого у цьому
контексті бачиться психологічна заготованість для будування всезагального,
а отже нічийого конкретно щастя. Представники співучої і, з усіх точок
зору, чудової нації бачать себе щасливими лише колективно або ніяк. Колективні
форми боротьби бувають дуже доречними за екстремальних умов, а зміни на
краще у вигляді поступового спокійного просування до мети потребують століть
еволюційного поступу певних ідей, які одного дня переходять у статус реальності.
Тут і зараз екстремального, на щастя, не спостерігається, а очікування
наслідків еволюції видається дуже розтягнутим у часі. Розсипаючись на окремі
острівці, людська маса почуває себе не просто залежною від решти світу,
вона набуває синдрому навченої безпорадності, хоча б тому, що самому робити
щось для цілого світу видається марним (природнім наслідком є почуття безсилля),
а уявити себе господарем власної долі не дуже вдається на тлі всезагального
розгардіяшу, та й не привчені. Надто глибоко сидить потреба міряти себе
до всіх, всіх до себе, говорити про глобальне і почувати себе лише частиною
цього глобального. Змінити щось для всіх — безсилий, а чекати змін для
себе — немає сенсу, всі переживають те саме, що й ти, чекають або екстремального
або переможних наслідків еволюції. Власне, чекають. Або вже й не чекають,
що є головним показником навченої безпорадності.
Було б, напевне, не дуже справедливо звинувачувати у набутих
психологічних проблемах лише її носія, тобто за наших обставин — цілу націю.
Багато питань можна поставити і до тих, хто вершить історичну долю України
як представник її політики зараз, і до тих, хто виробляв повну залежність
від життя у цілої нації протягом попередніх історичних епох. Не варто,
мабуть, скидати з терезів і відповідальність самого народу за те, що з
ним відбувається і повну відмову щось із цим робити. Та чи варто фіксуватися
на винуватцях, тим більше, що їх так багато. Головне — зрозуміти, що керує
нами і що тяжіє над нашим життям як головна загроза так назавжди і залишитися
біля скрині з пожухлим шматтям не дуже яскравих спогадів про минуле і повної
безнадії щодо майбутнього. Усвідомлення того, що в основі проблеми лежить
та сама навчена безпорадність, відкриває можливість ще раз нагадати собі,
що людина багато чим відрізняться від тварини, над якою проводять експеримент
на умовні рефлекси. Ми можемо створювати наслідки власноручно, і ми здатні
до самопідтримки. Зрештою, ми здатні спробувати інші, принципово нові зразки
та моделі поведінки і прослідкувати за тим, як змінюватиметься остаточний
результат.
Безумовно, позбутися навченої безпорадності на рівні суспільства
можна лише тоді, коли його верхівка буде занепокоєна станом громадян так
само, як і самі громадяни. А таке занепокоєння виглядало б дуже природно.
Хоча б тому, що керувати аморфним і пасивним суспільством, яке нічого не
прагне і нічого не робить, складно, тоскно і неприємно. Позбавлення від
цієї тяжкої психологічної проблеми великою мірою залежить від зворотного
зв'язку, який людина отримуватиме на активні і творчі прояви, що сигналізували
б про наш вихід з неприємного стану залежності від життя. Інакше це буде
ще одним кроком назустріч безпорадності і пасивності. Тому першим кроком
до звільнення мала б стати спроба якомога пильніше приглядатися до людей,
які за допомогою наших голосів займають ті місця, звідки ми чекаємо зворотного
зв'язку на наші дії і прагнення. Вони мають реагувати на нас. А нас це
зобов'язує до роботи над собою, яка не обіцяє легкої і простої перемоги.
Ми маємо пройти складний шлях до звільнення від навченої безпорадності,
тобто шляхом активних дій виробити нову дієву угоду зі світом, де не лише
він буде активно впливати і тиснути на нас, але і ми будемо мати свою частку
впливу. Спільно вироблені моделі взаємодії не створюються за один день.
Треба починати вже зараз.
