— Як це — приземленості?
— Ось приклад: у нас в Західній Україні центральна школа міста працює над «Проблемою національного виховання дітей». Це що — до цього дня в школі всі були татарами, а сьогодні їх треба зробити українцями?.. Проблема має бути конкретною. Нехай це буде оздоровлення дітей, диференційованість навчання, зрештою, — виконання всіма домашнього завдання! Адже з чого виходять: ці теми «не читабельні» на тлі наших високих лозунгів. Візьміть програму Заходу «Діти вулиці» й нашу «Діти України». Це абсолютно різні варіанти. За змістом, за метою. В нас все зводиться до того, щоб «поговорити й вирішити». На Заході «видавлюють» із себе ці вади — як пусту «балаканину», так і замовчування серйозних проблем. Там стимулюють реальну, конкретну діяльність, у тому числі й громадських організацій.
— Яка роль громадської організації за кордоном?
— Це опора держави. Особливо — в Німеччині. В німців принцип такий: народив думку, створив проект, залучив людей, кошти й — працюй на повну котушку. Під проект держава виділяє громадській організації кошти. Й оцінка даватиметься від якості виконання цього державного замовлення. До речі, проблема кількості на Заході ліквідована взагалі. Там вважають: є проблема в дитини, яка співає — значить, треба їй допомогти. Причому не грошима, а увагою, дати їй сцену, публіку. Дуже сподобався мені підхід до волонтерів. Німці вважають: волонтер — це той, хто знайшов дітей (зазначте: не проблему, а конкретних дітей), організував їх і дістав гроші на проект. І всі в один голос (представники Фінляндії, Швейцарії, Словенії, Польщі) говорили: «Не бійтеся нав’язувати свою правоту, своє бачення батькам, громадськості, владі. А в нас, колишніх союзних — із Білорусі, Росії, України (ну, може, виняток Литва), ще залишилося від совдепії побоювання: раптом тебе не так зрозуміють? Звідси невпевненість, коли треба шукати кошти для роботи з підлітками. В держави до них руки не доходять. У той же час не надає вона й сприяння громадським організаціям, які багато можуть зробити. Біда наша в тому, що ми не маємо громадської системи. Держсистема побудована за критеріями статистичної звітності. Громадська — пов’язана з самодіяльною завзятістю, з ентузіазмом одинаків, які набивають собі гулі. В результаті соціально-психологічна робота в суспільстві ведеться нелогічно, непослідовно й неконкретно.
— У Польщі вас знайомили з позитивним досвідом?
— У темі конференції звучала ідея загального проекту Дитячого християнського фонду (слава Богу, саме він і нас підтримує): «Допомога дитині через допомогу сім’ї. Організаційно-методичні аспекти роботи з дітьми у відкритому середовищі». Цікавий досвід репрезентує білостоцький колегіум «Наш дім». Це об’єднання колегіуму (в нашому розумінні щось на кшталт дитячого притулку) й церкви. Місто виділило кошти на обстеження мікрорайону, де живуть приблизно 12 тисяч осіб. Виявили сім’ї, де батьки п’ють або вживають наркотики. На допомогу залучили 75 батьків. Вони чергують у колегіумі, грають із дітьми, ходять у театр, на виставки, допомагають робити домашні завдання. Один співробітник обходить сім’ї, інший — школи, третій — вступає в контакт із різними групами підлітків, збирає інформацію. В «Нашому домі» дитина може перебувати цілий день (групи там від 9 до 15 років). Її нагодують. Вона може навіть переночувати — один фахівець працює цілодобово. Дуже дієва допомога пастора. Знявши рясу, він приходить до дітей просто добрим другом, із яким можна відверто поговорити. В результаті через півроку 60 відсотків батьків мікрорайону поспішають після роботи за дітьми, цікавляться їхніми справами й стали вже розуміти, що таке сім’я.
Цікава й інша програма західних країн — «Старший брат, старша сестра». Громадська організація працює з тими, хто звільнився з місць позбавлення волі. Це вже не той вік, коли треба опікати, вчити. Молодій людині так і кажуть: «Я тобі не вчитель і не соціальний працівник. Я просто твій старший брат. І давай разом вирішувати твої проблеми».
— Чи знайомили вас з тим, як розв’язують проблему вулиці на Заході?
— Алкоголізм, наркотики, СНІД, насильство. Мені сподобався їхній підхід до розв’язання питань. У одній зв’язці йде, наприклад, протидія насильству й безсиллю. Сьогодні, знаю, навіть у Києві, не кажучи вже про інші регіони, мало соцробітників приділяють цьому увагу. А дітей треба вчити активно захищатися, знати свої права. Проблема неблагополуччя дітей пролунала на конференції, передусім як попередження суспільної патології молоді. Знищити в корені небезпечні явища неможливо. Головна орієнтація має бути на те, щоб виробити в дітей, і як можна раніше, «протиотруту». Від наркоманії, алкоголізму, насильства, статевої розбещеності.
— І в цьому має брати участь усе суспільство — держава, громадські організації, церква, сім’я. Чи не так? Тоді діти не залишатимуться «по той бік» від нас...
— Головним і першим кроком має стати розуміння цього. Чого в нас, на жаль, поки немає.
