Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Чо­го Ук­ра­ї­на мо­же пов­чи­ти­ся в... Аф­ри­ки?

Ін­же­нер-­гід­ро­тех­нік зі Льво­ва по­рів­нює ево­лю­цію спе­кот­но­го кон­ти­нен­ту з на­шою­­
13 серпня, 2008 - 00:00
У ЦИХ ПЕ­ЧЕ­РАХ ЖИ­ВУТЬ ПЛЕ­МЕ­НА ТРИГ­ЛО­ТІВ. І ЦЕ ПРИ ТО­МУ, ЩО У НИХ Є СУ­ЧАС­НА ТЕХ­НІ­КА Й АВ­ТО. ВО­НИ ЗА­РОБ­ЛЯ­ЮТЬ, ОР­ГА­НІ­ЗО­ВУ­Ю­ЧИ В СВОЇ ЖИТ­ЛА ЕКС­КУР­СІЇ ДЛЯ ТУ­РИС­ТІВ / ДОНЬ­КА ПА­НА МИ­ХАЙ­ЛА ТА­МІ­ЛА ДО ШЕС­ТИ­РІЧ­НО­ГО ВІ­КУ ЖИ­ЛА З БАТЬ­КОМ В ТУ­НІ­СІ, ТО­МУ ДЛЯ НЕЇ ЦЯ ЗЕМ­ЛЯ — ДРУ­ГА БАТЬ­КІВ­ЩИ­НА

Ни­ні ба­га­то лю­дей від­ві­ду­ють ек­зо­тич­ні кра­ї­ни під час від­по­чин­ку, але це заз­ви­чай ог­ля­до­ві ту­ри з без­ліч­чю вра­жень та екс­кур­сій, ко­ли все три­ває на­че один ці­ка­вий, за­хоп­ли­вий день. Та є лю­ди, які з пев­них при­чин ро­ка­ми пра­цю­ють в Аф­ри­ці або Азії. У них зов­сім ін­ші вра­жен­ня і ба­чен­ня кра­ї­ни, ад­же див­лять­ся на неї зсе­ре­ди­ни, очи­ма її пос­тій­них жителів. Їх­ній дім — тут. От­же, до­во­дить­ся при­ти­ра­ти­ся, зви­ка­ти до но­вих уст­ро­їв чу­жо­го се­ре­до­ви­ща, пот­ріб­но цей прос­тір ро­би­ти сво­їм. Їм до­во­дить­ся що­ден­но жи­ти за йо­го за­ко­на­ми. Ми­хай­ло КУ­ЛІЙ на­ле­жить са­ме до та­ких лю­дей. Май­же де­в’ять ро­ків сво­го жит­тя він про­вів у Пів­ніч­ній Аф­ри­ці, п’ять ос­тан­ніх прак­тич­но без­пе­рер­вно пе­ре­бу­ває в Ту­ні­сі, Се­не­га­лі, Бур­кі­на-­Фа­со та Ні­ге­рі. Про те, як він ту­ди пот­ра­пив і як йо­му там жи­веть­ся, він роз­по­вів «Дню».

«ЩЕ 20 РО­КІВ ТО­МУ В ТУ­НІ­СІ БА­ГА­ТО ДІ­ТЕЙ ЖЕБ­РА­КУ­ВА­ЛО»

— Моя тру­до­ва ді­яль­ність по­в’я­за­на з гід­ро­тех­ніч­ним бу­дів­ниц­твом. І пер­ше моє від­ряд­жен­ня в Аф­ри­ку бу­ло 1985-го на три ро­ки — за нап­рав­лен­ням Мі­ніс­тер­ства вод­но­го гос­по­дар­ства УРСР на бу­дів­ниц­тво греб­лі та во­дос­хо­ви­ща на річ­ці Сед­жа­на в Пів­ніч­но­му Ту­ні­сі. 1988 ро­ку я зно­ву по­вер­нув­ся до Льво­ва. А по­тім, вже за не­за­леж­нос­ті Ук­ра­ї­ни, у 2003-му, по­ї­хав у від­ряд­жен­ня від ук­ра­їн­сько-ф­ран­цузь­ко­го спіль­но­го під­при­єм­ства «Ос­но­ва-­сол­сіф» в Рес­пуб­лі­ку Бур­кі­на-­Фа­со на роз­роб­ку про­ек­ту ве­ли­ко­го во­дос­хо­ви­ща на річ­ці Му­хум. По­тім в ме­не бу­ли схо­жі від­ряд­жен­ня в Се­не­гал і в Рес­пуб­лі­ку Ні­гер. А з 2007 ро­ку ми бу­ду­є­мо во­дос­хо­ви­ще в Ту­ні­сі бі­ля міс­теч­ка Тад­жі­лан. Я є рад­ни­ком мі­ніс­тра при мі­ніс­тер­стві кон­тро­лю і суп­ро­вод­жу­ван­ня бу­дів­ниц­тва в Ту­ні­сі.

— Ви ма­ли мож­ли­вість по­ба­чи­ти Ту­ніс 20 ро­ків то­му і те­пер. Яка різ­ни­ця у вра­жен­нях?

— Ду­же сут­тє­ва. Я на­віть по­рів­нюю не тіль­ки Ту­ніс су­час­ний з тим, яким він був 20 ро­ків то­му, я по­рів­нюю Ук­ра­ї­ну з Ту­ні­сом то­ді й те­пер. Як­що у 1985 ро­ці Ту­ніс на­ле­жав до кра­їн, що роз­ви­ва­ють­ся, і по­рів­ня­но з Ук­ра­ї­ною був да­ле­ко по­за­ду, то за ці 20 ро­ків Ук­ра­ї­на за­ли­ши­ла­ся по­за­ду, а Ту­ніс пі­шов упе­ред.

— У чо­му по­ля­га­ють ці якіс­ні змі­ни?

— Се­ред­ній рі­вень жит­тя під­няв­ся. Бе­зу­мов­но, там є бід­ні лю­ди, але по­рів­ня­но з тим, скіль­ки бу­ло жеб­ра­ків, го­лод­них ді­тей — це сут­тє­ві змі­ни. У них не бу­ло та­кої кри­зи в 90-х ро­ках, як в Ук­ра­ї­ні. Ни­ні се­ред всіх кра­їн Маг­рі­бу Ту­ніс є як­що не най­більш проц­ві­та­ю­чим, то най­більш близь­ким до Єв­ро­пи. Від­чу­ти змі­ни мож­на зов­ні: по до­ро­гах, по мас­штаб­но­му сіль­сько­гос­по­дар­сько­му, гід­ро­тех­ніч­но­му бу­дів­ниц­тву. В уні­вер­си­те­ти Ту­ні­су їде вчи­ти­ся мо­лодь з усі­єї Аф­ри­ки, в них по­пу­ляр­ни­ми є бу­ді­вель­ні спе­ці­аль­нос­ті, ін­фор­ма­ти­ка. 20 ро­ків то­му в нас пра­цю­вав во­дій, мо­ло­дий хло­пець, бать­ко яко­го по­мер від апен­ди­ци­ту, бо в си­на не бу­ло гро­шей на опе­ра­цію. А ни­ні у них час­тко­во без­кош­тов­на, якіс­на ме­ди­ци­на. Я не ка­жу, що там се­ред­ній рі­вень зар­пла­ти ду­же ви­со­кий, але він ви­со­кий по­рів­ня­но з тим, який був 20 ро­ків то­му, й се­ред­ній від­нос­но то­го рів­ня жит­тя, яке там є. При цьо­му кра­ї­на не має яки­хось ве­ли­ких за­во­дів, знач­них ко­рис­них ко­па­лин, ли­ше не­ве­ли­кі за­па­си наф­ти, які мож­на екс­пор­ту­ва­ти і так по­пов­ню­ва­ти бюд­жет. Те, що во­ни ма­ють: ту­ризм і ті кре­ди­ти, які да­ють їм дер­жа­ви араб­сько­го сві­ту, сві­то­ві бан­ки. Во­ни ви­ко­рис­то­ву­ють їх, на мою дум­ку, мак­си­маль­но ко­рис­но. Там не­ма кра­ді­жок на дер­жав­но­му рів­ні, бо це все за­суд­жу­єть­ся ре­лі­гі­єю, іс­нує ду­же су­во­ра кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність. То­му від­да­ча від кре­ди­тів — мак­си­маль­на, на­ба­га­то ефек­тив­ні­ша, ніж у нас.

— Роз­ка­жіть, будь лас­ка, про різ­ни­цю між кра­ї­на­ми, в яких ви бу­ли...

— Жи­те­лі кра­їн різ­нять­ся між со­бою на­віть зов­ніш­ньо. В Ту­ні­сі — ара­би, а в Бур­кі­на-­Фа­со, Ні­ге­рі — нег­ро­їд­ної ра­си. У всіх кра­ї­нах, де я був, є ще од­на дер­жав­на мо­ва, крім фран­цузь­кої. Як­що взя­ти Бур­кі­на-­Фа­со, Ні­гер, Се­не­гал там ко­жен ра­йон має свою мо­ву, яка від­різ­ня­єть­ся ді­а­лек­та­ми, і на­віть не всі міс­це­ві жителі мо­жуть зро­зу­мі­ти од­не од­но­го. Од­не се­ло ін­ше ро­зу­міє, а че­рез се­ло — вже ні. Що­до різ­ни­ці, то, бе­зу­мов­но, з чо­ти­рьох республік най­роз­ви­ну­ті­ша — Ту­ніс, а най­більш від­ста­ла — Ні­гер. Це скла­ло­ся іс­то­рич­но, по­лі­тич­но і на­віть клі­ма­тич­но. Бур­кі­на-­Фа­со, Ні­гер, Се­не­гал — це кра­ї­ни, що роз­та­шо­ва­ні на пів­день від Са­ха­ри, у зо­ні Са­ке­лю, але, нап­рик­лад, Бур­кі­на-­Фа­со межує з Кот-­д’І­ву­а­ром, а там вже є вплив Ат­лан­тич­но­го оке­а­ну, Бен­галь­ської за­то­ки. Тоб­то там вже час­ті­ше до­щі, по­чи­на­єть­ся тро­піч­на рос­лин­ність. А в Ні­ге­рі з чер­вня по лис­то­пад се­зон до­щів, ли­ше то­ді там при­ро­да роз­кві­тає, а до то­го?— по­су­ха. І зи­мою ду­же час­то ду­ють силь­ні віт­ри з пи­лом і піс­ком, що про­ни­ка­ють на­віть в при­мі­щен­ня, а пе­ре­па­ди тем­пе­ра­ту­ри вдень і вно­чі мо­жуть бу­ти до 30 гра­ду­сів. Що ха­рак­тер­но для Се­не­га­лу і Бур­кі­на-­Фа­со — ду­же ба­га­то жеб­ра­ків, на­віть у бід­ній кра­ї­ні Ні­гер та­ко­го на­ба­га­то мен­ше. В Се­не­га­лі ще од­на особ­ли­вість — це зло­дії.

— А ді­ти жеб­ра­ку­ють?

— 20 ро­ків то­му та­ке бу­ло і в Ту­ні­сі. Зи­ма, 10 гра­ду­сів теп­ла, без­пе­рес­тан­ку па­дає дощ, во­но при­хо­дить в пла­щі на го­ле ті­ло і в по­дер­тих гу­мо­вих чо­бо­тах — про­сить щось по­їс­ти. А за­раз в Ту­ні­сі жеб­ра­ків не­ма. В Се­не­га­лі, Бур­кі­на-­Фа­со ба­га­то жеб­ра­ків, але там і ба­га­то во­лон­те­рів та мі­сі­о­нер­ських ор­га­ні­за­цій. Але най­ці­ка­ві­ше, що всі во­ни їз­дять на до­ро­гих джи­пах. Мо­же, без та­ких ма­шин їм і не обій­ти­ся. Але кон­траст в очі ки­да­єть­ся.

«ІРАК АФ­РИ­КАН­ЦЯМ БЛИЖ­ЧИЙ, НІЖ АМЕ­РИ­КА. НЕ МОЖ­НА ГО­ВО­РИ­ТИ, ЩО ЦЕ — НЕП­РА­ВИЛЬ­НО»

— Чи ду­же по­міт­ний кон­траст між бід­ним і ба­га­тим на­се­лен­ням?

— Ду­же. При­чо­му в Бур­кі­на-­Фа­со і Ні­ге­рі се­ред­ній рі­вень — це і є бід­ня­ки. До них на­ле­жить біль­ша час­ти­на на­се­лен­ня. До ре­чі, з цих кра­їн най­більш від­кри­та у ре­лі­гій­но­му від­но­шен­ні Бур­кі­на-­Фа­со. Там дві ос­нов­ні ре­лі­гії, му­суль­ман­ська і хрис­ти­ян­ська, спі­віс­ну­ють па­ра­лель­но, бо­рють­ся за при­біч­ни­ків більш-­менш то­ле­ран­тно. В той же час, на мій пог­ляд, хрис­ти­ян­ство у цьо­му про­це­сі більш де­лі­кат­не, а му­суль­ман­ство зай­має ак­тив­ні й на­по­лег­ли­ві по­зи­ції.

— У чо­му це ви­яв­ля­єть­ся?

— По-­пер­ше, араб­ський світ під­три­мує му­суль­ман ма­те­рі­аль­но. Крім то­го, по­чат­ко­ва ос­ві­та в них — при ме­че­тях. А хрис­ти­я­нам до­по­ма­га­ють ли­ше мі­сі­о­не­ри. В кож­но­му міс­ті, в прин­ци­пі, є цер­ква, ба­га­то з них збу­до­ва­но вже за­раз, в су­час­но­му ар­хі­тек­тур­но­му сти­лі. А по ма­лень­ких се­лах цер­ква — зви­чай­ний са­рай, на яко­му є хрест.

— Яка різ­ни­ця між жи­те­ля­ми-­му­суль­ма­на­ми і хрис­ти­я­на­ми? По­ши­ре­ні шлю­би між пред­став­ни­ка­ми різ­них кон­фе­сій?

— Різ­ни­ця в то­му, що хрис­ти­ян­ська ре­лі­гія — більш від­кри­та, а му­суль­ман­ська — зак­ри­та. Особ­ли­во по­міт­но ре­лі­гій­ний вплив му­суль­ман­ства в Ні­ге­рі. Там чо­ло­вік ке­рує всім, ді­ти ду­же по­ва­жа­ють до­рос­лих. Ба­га­то жі­нок в па­ран­жі, ду­же по­ши­ре­ні га­ре­ми, дів­ча­та ви­хо­дять за­між у 13—14 ро­ків і за на­ка­зом. Хо­ча є та­кі се­ред ро­біт­ни­ків, що на ро­бо­ті пи­во п’ють, а вдо­ма — чем­ні му­суль­ма­ни. Це від лю­ди­ни теж за­ле­жить. Ту­ніс в цьо­му відношенні над­зви­чай­но су­час­ний. У ве­ли­ких міс­тах май­же вся мо­лодь одяг­ну­та по-єв­ро­пей­ськи і са­ма оби­рає со­бі па­ру, як у нас. Хо­ча, зви­чай­но, є сі­м’ї, в яких до­сить су­во­ро дот­ри­му­ють­ся ре­лі­гій­них тра­ди­цій. Не до та­кої міри, як то­ді, ко­ли стар­ший брат або бать­ко міг вби­ти мо­ло­ду дів­чи­ну за роз­мо­ву з нез­на­йом­цем, але хо­ча б щодо одя­гу, по­ве­дін­ки. Ду­же по­міт­но кон­траст між ти­ми, хто зас­ма­гає в ку­паль­ни­ках, і ти­ми, хто з ніг до го­ло­ви за­ку­та­ний в най­спе­кот­ні­ший день.

— Жи­те­лі цих кра­їн різ­нять­ся мен­таль­ніс­тю?

— Бід­ні лю­ди всю­ди од­на­ко­ві. Аф­ри­кан­ці ду­же не люб­лять Аме­ри­ку. В ду­ші во­ни все-­та­ки му­суль­ма­ни, я не ка­жу про не­ве­ли­ку час­ти­ну хрис­ти­ян, які там про­жи­ва­ють. І під­три­му­ють кра­ї­ни араб­сько­го сві­ту. Ірак їм ближ­чий, ніж Аме­ри­ка. І не мож­на ска­за­ти, що це неп­ра­виль­но. Звіс­но, і до хрис­ти­ян­ства в них став­лен­ня нас­то­ро­же­не. При цьо­му во­ни ду­же доб­ро­зич­ли­ві й гос­тин­ні лю­ди. Я бу­вав в сі­м’ях, зви­чай­но, вже за­раз, бо за Ра­дян­сько­го Со­ю­зу не доз­во­ля­ли. Я був то­ді з дру­жи­ною і п’я­ти­річ­ною донь­кою. Ко­ли нас зап­ро­си­ли в гос­ті — ми дов­го ва­га­лись, але все-­та­ки не піш­ли.

— А вза­га­лі яка там ар­хі­тек­ту­ра?

— У Ту­ні­сі, ко­лиш­ній фран­цузь­кій ко­ло­нії, є ста­рі бу­дин­ки, бу­ду­ють­ся но­ві квар­та­ли, є ін­дус­трі­аль­ні, фі­нан­со­ві зо­ни. В Ні­ге­рі, Бур­кі­на-­Фа­со си­ту­а­ція зов­сім ін­ша, всьо­го по два ве­ли­кі міс­та. Рід­ко трап­ля­єть­ся, що якась за­хід­на фір­ма бу­дує го­тель. А в ос­нов­но­му — од­но­по­вер­хо­ве, дво­по­вер­хо­ве бу­дів­ниц­тво, при­ват­не. Із са­мо­роб­ної цег­ли, що су­шить­ся на сон­ці. Ту­ніс у по­рів­нян­ні з бід­ни­ми кра­ї­на­ми Цен­траль­ної Аф­ри­ки — це як Швей­ца­рія. До ре­чі, чим ме­ні Ту­ніс на­га­дав Ук­ра­ї­ну, так це за­бу­до­ва­ми, ба­га­ти­ми при­ват­ни­ми бу­дин­ка­ми на схи­лах Кар­фа­ге­ну. 20 ро­ків то­му ще та­ко­го не бу­ло.

«АФ­РИ­КАН­СЬКА ЇЖА ЗА­НАД­ТО ГОС­ТРА ДЛЯ ЄВ­РО­ПЕЙ­ЦІВ»

— Які там ці­ни по­рів­ня­но з ук­ра­їн­ськи­ми, єв­ро­пей­ськи­ми?

— У Се­не­га­лі — по­рів­ня­но де­ше­во. А в бід­них кра­ї­нах, особ­ли­во в Ні­ге­рі, прак­тич­но все в три-­чо­ти­ри ра­зи до­рож­че, ніж в Ук­ра­ї­ні. Все, що про­да­єть­ся, в ос­нов­но­му — ім­пор­тне, ба­га­то кош­тів іде на оп­ла­ту тран­спор­тних пе­ре­ве­зень, то­му та­кі ці­ни. Лю­ди ма­ло що ку­пу­ють, на­ма­га­ють­ся ви­рос­ти­ти сво­ї­ми ру­ка­ми, хоча під час по­су­хи ні­чо­го не рос­те. Це зам­кну­те ко­ло. Бур­кі­на-­Фа­со — це ні­би кра­ї­на, що має всі мож­ли­вос­ті. Але во­ни на­віть ба­на­ни ім­пор­ту­ють, а свої ба­на­ни в них нес­мач­ні. Див­на річ, чи не так, ад­же для ба­га­тьох лю­дей Аф­ри­ка асо­ці­ю­єть­ся пе­ре­дов­сім з ба­на­на­ми...

— Чим аф­ри­кан­ці хар­чу­ють­ся? Які особ­ли­вос­ті на­ці­о­наль­ної кух­ні, тра­ди­ції?

— Жін­ки в ступ­ках тов­чуть ку­ку­руд­зу й ви­хо­дить му­ка, яку во­ни ва­рять на во­ді. Щось на зра­зок зви­чай­ної ку­ку­руд­зя­ної ка­ші. Біль­шість го­ду­ють­ся тіль­ки з то­го, що ви­ро­щу­ють, м’я­со їдять тіль­ки на День ба­ра­на — тра­ди­цій­не свя­то в сер­пні, ко­ли ді­ти об­в’я­зу­ють ба­ра­на ко­льо­ро­ви­ми стріч­ка­ми, прик­ра­ша­ють, ну а по­тім йо­го до­рос­лі рі­жуть і го­ту­ють. Що­до тра­ди­цій, то дій­сно важ­ли­ве свя­то — ве­сіл­ля, во­но в них ду­же пиш­не і ба­га­те, ча­сом три­ває 10 днів, а особ­ли­во до­ро­ге вбран­ня на­ре­че­ної. В Ту­ні­сі на­ціо­­наль­на стра­ва — кус-­кус: кру­па, що ва­рить­ся на па­ру, зі шма­точ­ка­ми ба­ра­ни­ни, над­зви­чай­но гос­тра. Вза­га­лі во­ни до­да­ють со­у­си з пап­ри­ки до всіх страв. До на­ці­о­наль­них страв на­ле­жить й же­ле та м’ят­ний чай з кед­ро­ви­ми го­ріш­ка­ми, со­ло­до­щі на ос­но­ві ме­ду. В Ні­ге­рі з хар­чу­ван­ням бу­ло ду­же важ­ко. В сто­ли­ці є єв­ро­пей­ські ма­га­зи­ни, а в ма­лень­ких міс­тах єв­ро­пей­цю бук­валь­но не­ма що їс­ти. Я раз на мі­сяць за­ку­по­ву­вав про­дук­ти і їв весь час од­не і те ж — рис чи ма­ка­ро­ни. Най­гір­ше, що Ні­гер ні­би й Аф­ри­ка, але там і фрук­тів не­ма — клі­мат не спри­яє.

А ВСЕ-­ТА­КИ ВІН ІС­НУЄ...

— Нас­кіль­ки я знаю, еко­но­міс­ти, які дос­лід­жу­ють проб­ле­ми Цен­траль­ної Аф­ри­ки, вва­жа­ють, що ви­хо­ду Аф­ри­ки з еко­но­міч­ної кри­зи не іс­нує. На ваш пог­ляд, це так?

— Ви­хід, ма­буть, іс­нує. Але са­мі во­ни сво­їх проб­лем ви­рі­ши­ти не спро­мож­ні. Як­що їм до­по­ма­га­ти­ме Єв­ро­па або, що ду­же ймо­вір­но, за­мож­ні му­суль­ман­ські кра­ї­ни, во­ни тро­хи під­ні­муть свій рі­вень. Але для жит­тя?— хо­ча б бу­ла во­да. Газ у ба­ло­нах є на­віть у ма­лих міс­тах (вплив роз­ви­ну­тих кра­їн). Лю­ди ні­би й бід­ні, але ко­рис­ту­ють­ся су­час­ни­ми ре­ча­ми. Там теж все мож­на ку­пи­ти — бу­ли б гро­ші. За­те єд­ніс­тю, гос­тин­ніс­тю аф­ри­кан­ське на­се­лен­ня мо­же по­ді­ли­ти­ся з єв­ро­пей­ським.

— У чо­му по­ля­гає ек­зо­ти­ка Аф­ри­ки для вас?

— Ні­гер, Бур­кі­на-Фасо — та­кі бід­ні кра­ї­ни, ча­сом ду­ма­єш: ну що ти тут ро­биш?! І все-­та­ки є якась та­ка су­во­ра кра­са, що жаль по­ки­да­ти. Я про Ту­ніс не ка­жу: це для ме­не Єв­ро­па, там і бу­дів­ниц­тво йде біль­ше, і ви­со­ко­оп­ла­чу­ва­не. Але Бур­кі­на-­Фа­со — особ­ли­ва кра­ї­на. Од­но­го ра­зу до­ве­ло­ся їха­ти ав­то­бу­сом о пів на шос­ту ран­ку. Рап­том ми зу­пи­ни­ли­ся. Див­люсь: ба­га­то ав­то­бу­сів теж зу­пи­ни­ли­ся, па­са­жи­ри по­ви­хо­ди­ли і по­ча­ли... мо­ли­ти­ся. По­мо­ли­ли­ся, сі­ли і по­ї­ха­ли. Для ме­не це бу­ло так див­но — є ж мар­шрут, є час, але в цьо­му во­ни та­кі спіль­ні, та­кі єди­ні, од­нос­тай­ні. Нам, ук­ра­їн­цям, цьо­го ду­же бра­кує...

Оле­на УР­БАН, фо­то Ми­хай­ла КУ­ЛІЯ
Газета: 
Рубрика: