Одне середовище знає Дмитра Лазуткіна як спортивного коментатора, інше — як володаря чорного поясу (1-го дану) з кемпо-карате, бронзового призера Кубка світу з кікбоксінгу та кік-джитсу й переможця Кубку Європи з кікбоксингу, а інше — як... поета з багатьма літературними нагородами й шістьма надрукованими поетичними збірками. Усе це Дмитро вміло в собі поєднує. У нього яскрава та цікава мова, влучні зауваження — дається взнаки його поетична сторона. Він привів нову аудиторію в спортивні програми, багато українських глядачів дивляться гру саме щоб послухати його фрази. Нещодавно прихильники Дмитра Лазуткіна мали подвійне свято — журналіст став єдиним коментатором, який озвучив із Москви бій Кличка з Повєткіним українською й по-українськи.
— За словами Кличка, він міг нокаутувати суперника ще на перших раундах, проте не зробив цього. Таким чином він фактично виявив і політичну дипломатичність — не повалив одразу росіянина в себе вдома, і використав «режисерське» бачення поєдинку як шоу. Ви були там, спостерігали за боєм. Чи розцінюєте це як благородство й чи бачили ви подібні бої?
— Я не вперше коментую поєдинки братів Кличків у Москві. Торік проти Мануеля Чарра на ринг виходив Віталій, цього разу Володимирові протистояв Повєткін. Звісно, напруженість і емоційну складову до бою тоді й зараз порівняти неможливо. Адже ажіотаж навколо російсько-українського протистояння виявився неймовірним. Істерія серед глядачів протягом усього поєдинку — наслідок вивільнення негативної енергії, котра накопичилася у вболівальницьких колах. Якщо ж говорити про те, міг би чи ні українець перемогти достроково, то, як на мене, — шанс справді був. Щоправда, для цього Кличко мав ризикувати. Натомість присутність небезпеки потрапити під шалений удар Повєткіна переконала його діяти більш прагматично.
— З’явилась інформація про те, що матчу-реваншу не буде. На вашу думку, варто Кличкові повертатися до бою з Повєткіним?
— Найближчим часом до реваншу з Повєткіним повертатися немає сенсу. Володимир довів на ринзі все — жодних сумнівів у правомірності його чемпіонства не залишилося навіть у найбільш запеклих «кличкофобів». До того ж стійкість, продемонстровану Повєткіним, можна пояснити тим, що бій відбувався в Москві. Якби поєдинок проводився в Німеччині або Україні, ми б точно побачили нокаут!
— Як ви оцінюєте трансляцію матчу? Зйомка виконання Гімну України з однієї точки, дуже урізана зйомка Кличка після перемоги, велика кількість реклами тощо.
— Цей бій був дуже привабливим для спонсорів, тому реклами було справді багато. Утім, їхнє залучення — це можливість якось компенсувати витрати на купівлю прав на трансляцію поєдинку, а це — чималі кошти. Тож без реклами в сучасних реаліях не обійтися. Що ж до якості зйомки — гадаю, сам бій було показано непогано, усі ключові моменти «читалися». Утім, треба зазначити, що коментатори бачать «чисту» картинку, без «плашок» і спонсорських проявів, тому те, як це виглядало по телевізору, мені сказати важко. Головне, що вся Україна мала можливість це побачити й розділити радість від перемоги!
— Як давно ви стали спортивним коментатором?
— Перші серйозні змагання, котрі я коментував, — Олімпійські ігри в Пекіні. Церемонія відкриття, змагання з боксу та дзюдо. Це було настільки яскраво й незабутньо! Однак і у Ванкувері, й у Лондоні теж не обійшлося без цікавинок. Олімпіада — це тритижневий марафон, котрий пролітає ніби одна мить.
— Чи впливає ваша поетична складова на образність коментування спортивних подій?
— Іноді в мене з’являються метафори з неспортивного лексикону. Гадаю, вони роблять трансляцію більш цікавою. Бо спорт — це, передусім, емоції. До того ж мій змагальний досвід у спортивних єдиноборствах допомагає наповнювати ефір не пустою балаканиною, а правдивими й прозорими образами, зрозумілими глядачеві.
— Які проблеми бачите в українській спортивній журналістиці? Які тенденції розвитку?
— Коли є спортивні програми й трансляції — є й матеріал, на якому можна вчитися. Тоді талановита молодь прогресує й здобуває досвід. Якщо ж спортивне мовлення зменшується в обсязі — то й журналістські кадри розмиваються по інших жанрах. У нас, на жаль, бракує спортивних каналів — хіба що за винятком кількох футбольних проектів. Спеціалізованих програм теж не вистачає. Звідки братися зростанню журналістської майстерності, якщо про більшість олімпійських видів згадується лише раз на чотири роки?