Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Шовкові кроки

20 січня, 2014 - 12:49
ФОТО LIVEINTERNET.RU

Те, що надихнуло вчора, неодмінно захочеться пригадати й назавтра, причому до дрібниць, особливо відтіняючи в пам’яті вислизаючий аромат чиєїсь підглянутої непоказної ніжності, відсікаючи все задушливе та метушливе, з чим спіткнулася дорогою, похапки, не втрачаючи, не гублячи випадкову тиху дрібницю, а може, за раптовим поривом даруючи їй особливу рамку і захист під скельцем. Дивишся, ця дрібниця, якийсь подих без метушні, раптовий богемний вітерець уяви, освітить все по-новому і подарує несподіване захоплення. Адже, хоч що б ми бажали одне одному у святкові і післясвяткові дні, ніхто не відмовиться від особливого посилання: більше здивування, точніше, ємкого вміння дивуватися — адже життя не влаштоване задля грошей та довкола грошей. Правда, інколи про це варто собі нагадувати знову й знову, щоб, не дай Боже, не розучитися вловлювати тихий шепіт нового здивування посеред дріб’язкової повсякденності, і, як не суперечливо це звучить, з безумною розсудливістю колекціонера записати в пам’яті свіжий особистий рецепт добре проведеного часу. До того ж і знайшовши легке дихання, яке за бажання можна смакувати ще довго.

Декілька не пов’язаних між собою сюжетів прийшли немовби самі по собі, однак не зовсім так. Є люди, які володіють особливим даром збирати довкола себе цікавих і різних людей, причому без традиційного приводу, а просто поговорити, адже це розкіш сьогодні. Такі зустрічі «У Аліка» не називаються клубними (хоч і готуються ретельно), але по факту вони давно такими стали, підкуповуючи друзів гостросюжетною грайливістю упереміж з новими знаннями, дотепним хуліганством і простою цікавістю. Кожен дізнається щось нове, тут і захоплювати особливо не треба, не потрібні ні підсилювачі смаку, ні стабілізатори, що уповільнюють в’янення, ні якісь новомодні ін’єкції особливих приколів. Коли цікаво, то цікаво. Хочеться навіть сказати деяким начебто звичайним маленьким сюжетам — тихо, самі ж бо не сполохайтесь, я ж, спостерігаючи за вами, не порушу тональності вигадливим словом, не відлякаю настирливим питанням. Втім, нічого незвичайного і не розповім, навіть сама не знаю звідки ж це відчуття, що потрібно неодмінно поділиться. Можливо, тому, що всі сюжети об’єднує деяка ніжність. Що ж, тоді вона нехай і пояснить сама, чим мене зачепила.

Коли п’ятдесятирічна Олена, з ще дитячим прізвиськом Лека, переїхала з Києва на свою дачу за містом на постійно, в її життя увірвалася деяка розгубленість: і дача вимагала серйозного ремонту, і щось в особистому житті пішло не так, і, як результат, настрій став просто заважати жити. Олена, яка дуже захоплива, деколи пише вірші і збирає старовинні орнаменти, причому професійно орієнтуючись у хронології і географії нових придбань, вишивок, опрацьовуючи свою колекцію ретельно, вкладаючи всю свою емоційність, в побуті вона, звичайно, виявилася беззахисною. Її часто обманювали будівельники, часом і відчай міг захлеснути. На щастя, в цьому селі  дуже давно живе стара чудова церква. Олена відважилася співати там у церковному хорі, і душа почала очищатися. «Якось наш батюшка під час служби, — розповіла вона мені, а справа була спекотного літа, — раптом втомився». Треба сказати, що у нас він особливий, надзвичайно освічений, прекрасний оповідач, але зараз не про це. Ніхто й не помітив би можливо, але одна парафіянка, швидше за все його ровесниця, вловила момент і, підійшовши до батюшки, тихо йому прошепотіла, зовсім як любляча дружина:

— Відпочинь, дорогий. Сядь, ми зрозуміємо.

І ця особлива людська довіра, яка оселилася в нашій незвичайній церкві, зігріла всіх. Олена ж настільки оздоровилася серед селян, що захопилася ще й циганськими танцями і з успіхом зараз навіть виступає з концертами. Сили прийшли через доброту і ніжність. Можливо, й так.

Цього дня за передсвятковим столом, куди була запрошена, опинився поруч і пристрасний мандрівник, поляк за походженням, Пшемік Замбжицький, який свого часу жив в Америці, працював у багатьох колишніх республіках Союзу, а одружившись з киянкою, осів у Києві. Вирішила неодмінно щось для газетного матеріалу від нього роздобути. Знаючи, що він проїхав, і не раз, тисячі кілометрів овіяного легендами шовкового шляху, думала, що одразу ж за цим столом щось взнаю особливе, отак на льоту, поєднуючи смачне і корисне, «затарюся» фактами. Мої запитання чомусь звучали недоречно, були якимись поспішними, і Пшемік відповідав стримано — він бо ж теж прийшов відпочити.

«Схід — десерт усього мого життя», — все ж подарував мені фразу цей елегантний величезний на зріст джипіст, як назвала його симпатична дружина Оленка, яка сиділа поруч і дивилася на свого чоловіка шовковими очима. Я ж з прикрістю відчувала — вислизає такий сюжет. Лише прослизають окремі фрази Пшеміслава: кваптеся бачити Схід, він перетворюється швидко і часто до невпізнання і не на краще. Це Париж не міняється. Легкість застільної балаканини заважала дізнатися  — які ж там схід і захід сонця на цьому загадковому старовинному караванному шляху, які квіти ростуть і чи ростуть, які сни снилися і чи завжди вони були шовковими та безтурботними, чи в них без дозволу вливалися страждання. Пшемік же раптом перейшов на зовсім іншу тему і розказав, як розплачується Польща за своє місце у великій Європі. «Поїхали ми до одного маленького містечка, — пояснив, — що славився у нас своїм чудовим склом, а заводика й сліду нема. І поруч — виробниче кладовище, ніби й не було нічого свого». Велика гра — великі жертви, зрозуміла з його слів. І знову без переходу до Сходу. Здивував фразою — там немає зайвих людей і метушні. Наступного разу неодмінно, вирішила, попрошу розшифрувати цю думку, розвернути детальніше. Головне ж у тому, що цей правильний парубок сам точно знайшов свій шовковий шлях, свою кохану жінку, і вони разом тепер люблять і свого трирічного синочка, і, звісно, Схід. Ніжно.

І ще. Отримала на Новий рік дуже ніжний дарунок — старовинну листівку, швидше за все ХІХ ст., розшиту шовковими нитками кольору перлів. На ній — юна ніжна красуня, яка чимось нагадує молодий портрет Віри Чепіги, моєї улюбленої бабусі. І вираз обличчя, й зачіска — дуже схожі. Листівка з ніжними словами була відправлена на київську адресу, на вулицю Володимирську. Випадково, це зовсім поряд з моїм будинком. Вже передчуваю свої подальші шовкові кроки, свій настрій, коли прийду до цього будинку, де дуже давно жила якась Ганна Андріївна, яку так вишукано згадував друг, відправляючи їй звісточку. Я ж буду блукати місцями, куди прагнула його ніжність.

Лише метушня не має жодного сенсу. Її й не візьмемо з собою. От і домовилися.

Газета: 
Новини партнерів