Треба, однак, менше базікати, вирішила. Вирішила ж бо вирішила, та не виходить. Коли довго мовчу, всі запитують — що з тобою сталося? Так, нічого, відповідаю, просто тепер тільки слухатиму. Говоріть, говоріть — те, інше, відфільтрую за системою «три пишемо два помічаємо», потрібне запам’ятаю, і подивимося, що в залишку.
Все сплутав туман-пересмішник. Перший, майже осінній вранішній туман 11 липня (запам’ятала) застав мене на Софійській площі. Раптово стало зрозуміло, що літо бігло-бігло та й призупинилося або забарилося, мимоволі скинувши ілюзії, й одразу замерзло. Туман же тут як тут — покрив собою ще уловлювані сліди літніх очікувань, сентиментальної нісенітниці якихось мріянь, аромату і кольору вітру, якого начебто й не було, але ласкаві подихи не зникали, хвилювали зовсім поряд. Сумний і солодкий туман у центрі міста раннього ранку, коли ще майже немає перехожих і я з великим козубом із вишнями біжу з базару додому. Ніби подивилася з боку на цю картинку, і вона почала без дозволу вести зі мною свою гру. Так і стояла посеред яскравої і світлої площі, дивилася на вічні бані, свої вишні й розуміла — новий день не враховує мої плани. Починалося все з ясного і, здається, до деталей продуманого сюжету — присвятити себе вишням, і раптом — незаплановане розчинення в тумані, відхід, що ламає плани, якась душевна оголеність. Навіщо? При іншому розкладі, можливо, і поласувала б цим дивним складнопідрядним відчуттям, але якась тривожна ніжність, укутавши й мене, заважала зрозуміти, що я роблю тут так рано. Адже начебто так квапилася. Просто туман говорив зі мною — без напівправди, без напівсміху, без напівсліз — якраз так, як буває не в напівжитті. Чомусь пригадала два зимових багаття на снігових схилах, невмотивовано — чорногорський пляж, де опинилася о 5.15 ранку, стомившись від фольклорної музики завдовжки в ніч, і як там застала і місяць, який ще відчував себе головною нічною жінкою, і сонце, що вже починало лоскотати своїми променями спину сусідньої гори, свої помилки, які, щоправда, не порушують канонів, про які розповідала начебто друзям зі сміхом, ось зараз туману зізналася — нічого смішного в них не було, а був смуток, звично упакований у самоіронію. До чого засмучуватися посеред столичної «золотої милі», говорила собі, прикинь ризики і пробач: адже це пекло у нас, жінок, щастям зветься. Якийсь чужий лук ледве не приміряла на себе. Ах ти ж, тумане-пустунчику. Ти вже розтанув, а я все стою і думаю — що ж це було? Так, голову тримати над водою, нагадую собі. Новий стиглий день просто нагадав, заспокоївши, — таким вразливим особам не варто ввірятися туманові-незнайомцеві.
Нічого, вишні врятують. Як почну закладати їх у вареники, ні, у варенички — такі маленькі, що їм доводиться дуже старатися, аби втримати стиглу соковитість вишень, без жалю, що розлучилися з кісточками. Спочатку, як у дитинстві, прикрашуся сережками з вишень на гілочках, і — за діло. Ось вони — ліки від смутку, що заблукав. Просто скажу йому — я дуже заклопотана, ти помилився адресою.
Варениками ж відзначатимемо картину під назвою «Сніг у липні», що випадково народилася. Щоправда, зараз її перейменували на «Ескімо, що не тане». Напевно, це не останній варіант. Звичайно, картиною її можна назвати з великою часткою перебільшення, так — декілька мазків, кілька зигзагів, і раптом склалася цікава за кольором композиція. Натхнення, як відомо, не годує, але здорово надихає самою своєю присутністю. Вважаю, що ми самі повинні доплачувати своєму натхненню гострозорою увагою до його пристрастей. Обов’язково роботу переплету в улюбленій багетній майстерні, куди навідуюся регулярно з усілякими дивакуватими ідеями, осяяннями родинного масштабу. З цими осяяннями завжди одна й та ж сама історія — вони підкрадаються без попередження і, натрапляючи на них з розгону, раптом ясно бачиш, як втілити задумане. Думку треба оформити миттєво, поки не відволікли інші прозаїчні справи, понісши з собою завзяття задуму. Невибагливе досьє різних вигадок — все на видноті, прикрашає стіни. Почалося з планшета, улюбленої колись сумки, пам’ятної назавжди. Вже давно лежала вона в шафі, відслуживши хазяйці з натхненням, легко ховаючи в своїй середині і репортерські блокноти, і бутерброди, і диктофон — все звичайне, постійне. На свою долю не скаржився старий служака, в темноті зберігав на своєму шкіряному тілі ті ж давні календарі давньої цивілізації, вибиті мексиканськими умільцями, орнаменти далеких візерунків, навіть маленьку плямку від чогось смачненького. І ось, нарешті, настала мить почестей — подивилася на коричневу цю пишність, як для мене, природно, і ясно побачила, що шкіряні прямокутники боків сумки — готові картинки. Не вистачає тільки грамотних, таких же шоколадних за тональністю багетів. Іра, хазяйка майстерні, зовсім не здивувалася певній екстравагантності бажання — у неї таких фантазерок чимало, вона й сама така. Вислухавши мою історію, пов’язану з сумкою, все миттєво зрозуміла, і ми разом підібрали їй потрібне обрамлення. Мені ж пощастило тоді неначе усамітнитися, відсапатися, насолодитися самою можливістю утримати не лише в пам’яті, а елементарно фізично зберегти щасливі дні в новій якості. Тепер на стіні висить три шкіряні роботи, що в рамках розпрямилися, уміло натягнуті на підкладку, помолоділи, і всі, хто не приходить у гості, — одразу до них: а це що?
Нестандартні замовлення зустрічаються тут часто. Нещодавно принесли невеликий старовинний персидський килим, на ньому — натюрморт із персиками. Під склом і в рамі він став невпізнанний. Шалено багата своєю незвичністю вийшла картина. Працювали з пуантами — довго думали майстри, як створити незвичайну композицію з ними. Іншому замовникові хотілося повісити на стіну моржеву кістку, і йому допомогли зробити це цікаво. Обіграли навіть вишиту гілочку мімози з пам’ятною кофтиною, а які тут народжуються колажі зі старих світлин, які розповідають історії... Все це виходить за межі «замовник — виконавець». Тут клуб і його друзі дозволяють собі різні витребеньки.
Ось і я просто почула себе — і вийшло — таких шкіряних картин більше на всієї Землі немає ні в кого. Ось у чому секрет. Головне, ідея власна. Та що казати, вирощений тобою помідор має зовсім інший смак, і ті ж вишні, які цього року в цьому саду оселилися так високо на деревах, що й не зібрати весь добрий урожай. Ось і довелося вранці бігти на базар. І добре — адже я б не зустрілася з туманом, який і так був зі мною відвертий. Чи це я з ним?
Хто розбере.
