Кожному знайомі дні, коли ти злегка не вписуєшся, щось упускаєш, думки, нашаровуючись одна на одну, провокують одночасно думати про все, а отже, зосереджено — ні про що. Щось важливе при цьому обов’язково вислизне. В один з таких днів заблукала у власному місті. Точніше, вийшовши з метро в районі мені по суті незнайомому, оскільки він повністю змінився за останні роки, все ніяк не могла зрозуміти, де зупиняється необхідна мені маршрутка. Мабуть, маючи тієї миті дещо привокзальний вираз обличчя, наблизилась до першої ж жінки, що зустрілася, аби уточнити — чи з того боку шосе стою. Раптово почав накрапати дощ, і щоб не замочити подарунок, який везла товаришці по службі на новосілля, швидко упірнула в автобус, що йде в потрібному мені напрямі. Зараз дізнаюсь, де пересісти — і все, вирішила. Та сама жінка з зупинки опинилася поруч і, скориставшись корисним сусідством, я почала звіряти маршрут. Почувши, куди мені потрібно, вона авторитетним тоном, з інтонаціями вчительки з багатолітнім стажем, яка звикла до слухняності, схоже, не лише на роботі, але й удома, почала мене повчати: як це ви чітко не з’ясували, яким маршрутом їхати, ось і опинилися в автобусі, що приблизно прямує в ту сторону. Він незабаром поверне, раніше вашої зупинки. Як так можна, не розумію, обурювалася вона. Це ж просто дико, ви живете ніби без страховки, вже тоном втомленого психолога почала вона мене «шикувати». Треба бути уважнішою. Помітила, що пасажири вже озиралися — що там за недотепа на останньому сидінні. Відчуваю, що дурнішаю прямо на очах, ніби мене упіймали на списаному уроці або на прогулі на ранковому сеансі в кінотеатрі, от-от будь-якої хвилини можуть залишити на другий рік. У інтонаціях моєї співрозмовниці вже явно звучав основний мотив, мовляв, для всяких «гальмуючих» повторюю... і вона починала повільно і чітко повторювати мені все спочатку. Вже давно з’ясувала, де мені потрібно вискочити, аби позбавитися випадкової лекції, що відверто перевищує норму. До того ж вона весь час нервово відрубувала — не перебивайте мене. Однак це було ще не все: наостанок почула навздогін узагальнююче — як же ви живете, любонько.
Це ж треба так влипнути людині, яка знає місто більше ніж добре. Навіть смішно стало — от як зайва інфантильність, що невідомо звідки нав’язалася, зіграла зі мною. Схоже, того дня була такою собі кавою без кофеїну, ось мені і спробували пояснити, по-своєму знявши з дистанції.
Найпікантніше те, що живучи в історичному центрі міста, сама буквально щодня пояснюю приїжджим, як пройти, де повернути, як краще перетнути, якій вибрати маршрут, аби заощадити час у дорозі. Звично і вельми приємно, що можеш допомогти без зайвих, у даному випадку, емоцій. Що ж сталося? Та нічого особливого, але витягнувши цей факт з темноти, і вже сміючись, переповідаючи ситуацію за святковим столом у приятельки, зрозуміла — жодна людина з вулиці не змогла б засвоїти утомливу мудрість нудної, задушливої особи, яка завжди має рацію. Якщо вона дійсно училка, то як же нудно, одноманітно з такою наставницею її учням, навіть якщо вона завжди чинить правильно. І зовні в ній — жодної фарби в одязі, на обличчі. Все дуже акуратно і безстатево. Її моралі ще цілий вечір періодично спливали. Що ж, є жертва — хижак завжди знайдеться, хай як у моєму випадку, певною мірою вампіричний. До того ж її, мабуть, дратувала невластива їй і, природно, підозріла нестримність і розкутість в одязі її автобусної візаві, та ще й при такій, на її думку, тупості. Виказували себе і вираз очей, і стиснуті губи, і заморожена міміка, налаштована на незадоволеність чимось і кимось. Така карамелізована в своїй жовчності особа, звичайно, аж ніяк не подарунок, навіть за умов випадкової і, сподіваюся, останньої зустрічі. Щоправда, цей маршрут я вивчила напам’ять — отже, мети досягнуто. Як не дивно, той особливо енергетично знеструмлений день, коли «можу», «хочу», «повинна» не танцювали разом і все не вдавалося від роздратування витягнути хоч щось корисне, раптом зіграв всупереч. На такому фоні раптово вдалося швидко вислизнути з негативної петлі.
Ввечері, повернувшись додому, де шарм формувався роками люблячими людьми і де нічого не змінюється і нині, зберігаючи вічне тепло, відразу доторкнулася до своєї чарівної лампи. Тепер мені здається, що в ній закарбувалося все життя. Коли до неї звертаюся: бонжур, бонжур, мій абажур — це звучить як пароль. Ми давно знаємо, що пишемо нашу спільну історію і завжди допоможемо один одному. Промайнули роки, і тепер точно знаю, що легка людська поблажливість при покупці, мовляв, це лише предмет, часом може бути оманливою. Річ, яка чимось зачепила уяву, буває, пробуде поруч все життя, і якщо залишиться в будинку ще довго після господаря, почне нашіптувати домочадцям про своє місце в житті сім’ї. Трапляється — воно стає одним з найпочесніших. Лампу у формі великої пляшки шампанського під елегантним пергаментним абажуром з гербом французької провінції Шампань привіз коханий і подарував напередодні весілля. Завжди ця дивовижна лампа освітлювала наш будинок. Вона запалювалася, коли всі денні справи вже було завершено, і залишалося найцінніше — вечірнє спілкування. Все життя пройшло під цим ковпаком по-шампанськи. Та вона й зараз на своєму місці — в прекрасній формі, витончена і струнка. Одного дня вона поранилася, довелося допомагати подружці. Під абажуром горлечко лампі перев’язала і про це знаємо лише ми удвох. Вона ж продовжує, як і зазвичай, притягувати захоплені погляди друзів. Давно стала моїм талісманом і оберегом, так що, тітко, не хвилюйтесь — у мене є своя страховка. Якось, кілька років тому, побувавши в Реймсі, де і народилася моя лампа, замовила на її честь келих шампанського. Насолоджуючись без чітко сформульованого тосту — адже про що думала, і так зрозуміло, — згадувала все прекрасне, що освітлювала вона.
Лампі, яка знає про життя щось, що довіку не розгадати, завжди пропоную одне і те ж — давай попліткуємо про нас самих. Ти пам’ятаєш, подружко? І я все пам’ятаю.
Ось і зараз щось приємне охолоджується в келиху, а у нас є привід — поговорити про коханого.
