Це стало уже нормою у німецьких інтернет-ЗМІ: як тільки з’являються новини про Україну або Росію, безліч коментаторів починають звинувачувати Захід в агресії, а ЗМІ у підтримці «генеральної лінії», і наголошувати, що Росія не бере участі в конфлікті, але якщо й братиме, то виключно для захисту своїх очевидних інтересів у цьому регіоні. У віртуальному просторі вплив російської пропаганди є очевидним, яка майстерно використовує деякі поширені в німецькому суспільстві тенденції як основи для поширення свого оповідання про Україну в цій країні. І Кремль іде ще далі: Москва підтримує ультраправі рухи не тільки в Німеччині, а й у цілому ЄС, і може спиратися на лобістську мережу. Серед таких лобістів є навіть один колишній німецький федеральний канцлер. Головна мета кремлівської пропаганди та її прихильників — перетворити Україну на об’єкт і приховати саме її існування.
Оскільки вони використовують переважно ті самі аргументи, твердження кремлівських інтернет-пропагандистів часто досить легко спростувати і довести фальшивість їхніх доказів.
Це оповідання можна резюмувати так: Захід привів до влади в Києві фашистську хунту, а мешканці Донбасу прагнуть тільки захистити себе від західноукраїнських бандерівців, які засліплені ЦРУ, і вважають, що виграли б від перетворення України на європейську країну. Росія жодним чином не бере участі в конфлікті, а якщо й бере, то незначною мірою, оскільки Путін мусить захищати росіян у Донбасі. Гаразд, можливо, Росія і проводила наступальні операції в Україні, але її до цього змусила політика Заходу, що спрямована на її оточення і знищення. Відповідно, російська політика є в основі своїй оборонною. Ще один принциповий пункт: не забувайте, жодних росіян у Донбасі немає. Ніхто не довів їхньої присутності, за винятком західних політиків, українських політиків, західних журналістів, та українських журналістів — а всі ці категорії є корумпованими і мають промиті мізки. Ви кажете, що навіть деякі росіяни довели, що їхня країна воює в Україні? То й що! Їхні мізки ще краще промиті, а самі вони, напевно, зрадники і шпигуни
Така аргументація, можливо, виглядає не надто переконливо, але не переконування— є її головною метою. Такою метою є бажання викликати недовіру і сумніви у тому висвітленні, яке дають провідні західні ЗМІ, і якимось чином змусити людей забути, що в Україні триває конфлікт між Україною і Росією. Представлення війни в Донбасі як зіткнення в основному між Росією і Заходом є одним із ключових моментів кремлівського оповідання: доки його адептам вдається приховувати існування незалежної і суверенної нації між Донецьком і Львовом, доки багатовимірний конфлікт можна представити як двовимірну суперечку Росії та Заходу, Україну можна і надалі уявляти не більше, ніж сцену. Почувати себе солідарним зі сценою значно складніше, ніж із реальними людьми. Поки зберігаються підозри, що події у Києві були просто переворотом, зрежисованим на Заході, європейці можуть схилятися до критики своєї сторони, замість того, щоб визнати український народ суб’єктом, а не об’єктом історії, а отже, вартим підтримки.
♦ Ця пропаганда компенсує кількістю нестачу якісного змісту, і тим самим зберігає вплив на громадську думку. Оскільки Німеччина відіграє ключову роль у визначенні позиції ЄС, вплив на німецьке суспільство є однією з головних цілей пропагандистських зусиль Кремля. Давно відомо, що Москва створила особливий тип пропагандистських бюро, спрямованих на публікацію коментарів на будь-яку тему в соціальних медіа та інтернет-версіях німецьких ЗМІ. Той факт, що Москва запустила німецькомовну версію свого державного інтернет-телеканала Russia Today в листопаді 2014, тільки підкреслює, наскільки важливою стала боротьба за німецьку громадську думку під час конфлікту в Україні. Німеччина справді має певні особливості, які роблять цю країну ще привабливішою для російської пропаганди: величезна кількість колишніх радянських громадян німецького походження (оціночно більш ніж 2 млн) іммігрували після 1991 року до Німеччини. Їхня інтеграція не була легкою, для більшості німців вони досі залишилися «росіянами», і тому досі багато хто з них емоційно прив’язаний радше до Москви, ніж до Берліна. Не дивно, що серед бойовиків у Донбасі з’явилися німецькі добровольці цього походження: залишаючись російськомовними, багато хто з цих людей відчувають лояльність до Росії і служать важливими адресатами та поширювачами кремлівського оповідання. Крім цього, певні симпатії до Росії завжди існували в німецькому суспільстві через деякі історичні зв’язки. Це підтримується ще й тим, що багато німців досі відчувають провину і висловлюють почуття вини за злочини Другої світової війни, передусім щодо Росії: навіть для тих, хто переважно адекватно сприймає події в Донбасі, занадто жорстка критика на адресу Москви залишається незручним завданням.
♦ Відраза до розвитку Європейського Союзу і поширена тенденція не довіряти політиці США створюють інші можливості для альтернативного оповідання подій в Україні: німці давно критикують Штати за їхню імперську політику від В’єтнаму до Іраку та Афганістану, за непрошений всесвітній експорт свого способу життя з вузько-бізнесовим підходом. Оскільки політика США справді багато в чому вдається до критики, не тільки в Німеччині, а й в усій Європі люди схильні вірити, що українська криза могла бути зрежисована з Білого дому. Підтримувана масовою відсутністю знань про історичні, політичні, соціальні, культурні та економічні відносини між Україною та Росією та у Східній Європі в цілому, ця позиція отримує максимальне поширення з боку російських пропагандистів: навіть якщо Росія є агресором у Донбасі — чи ж не хотів Вашингтон відколоти Україну від Москви, як іще один крок у своїх імперських амбіціях, чи не є виправданим опір цим амбіціям хоч від когось? Немало глядачів можуть навіть зловтішатися, спостерігаючи, як харизматичний лиходій Путін зриває ці уявні плани Заходу.
♦ Наскільки сильно діяльність Кремля впливає на громадську думку в Німеччині, неясно. Мандрівка віртуальним світом може створити враження, що більшість німців підтримує Путіна в українському питанні. У той же час, нещодавно опубліковане опитування Алленсбах-Інституту стверджує, що лише 20% німців вірить російській версії конфлікту, в той час як 55% бачать Кремль як безпосереднього агресора і ще 34% бачать російську підтримку сепаратизму як причину конфлікту в Україні. Істинна ситуація з громадською думкою, ймовірно, десь між цими позиціями.
Збереження України у «безформенному стані» сприяє те, що вона надалі залишається маловідомою. У суспільстві повільно зростає усвідомлення такої молодої держави, також дуже мало експертів, які вивчають Україну. Оскільки детальний погляд на східноєвропейські та пострадянські країни тільки повільно розвивається, багато експертів з дослідження Росії в очах публіки вважаються експертами сусідніх з нею країн.
♦ І при чому висловлюють свою думку в цих питаннях не тільки фахівці, науковці, а також зацікавлені актори. І колишній німецький канцлер Герхард Шредер є найбільш яскравим прикладом того, як економічний інтерес і залежність відіграють важливу роль у формуванні громадської думки. Шредер, співпраця якого з «Газпромом» добре відома, є визнаним прихильником Путіна, якого він колись називав бездоганним демократом. Шредер набув популярності 2003 року, коли виступив з критикою війни в Іраку і Німеччина не приєдналася до коаліції зі США. Він регулярно критикує уряд Німеччини і Захід за його підхід до Росії.
У грудні 2015 року група німецьких учених, представників церков, художників, акторів і колишніх політиків підписали відкритий лист із закликом зберегти мир у Європі. Захід повинен припинити конфронтацію з Росією, підтримувати діалог з Москвою і приділяти більше поваги до її страхів та інтересів. У більшості з них, можливо, був справжній інтерес у збереженні миру, однак, насправді, переважна більшість з них не мали знань і уявлення щодо Східної Європи чи історичних причин подій в Україні. Серед підписантів не тільки Екхард Кордес, який як голова Східного комітету німецької економіки був зацікавлений у розвитку відносин з Росією — найважливішого ринку на Сході, а й Герхард Шредер. Цей лист отримав величезну увагу і підтримку громадськості, водночас майже повністю ігноруючи важливу особливість конфлікту в Україні: саму Україну. Знову-таки, багатовимірний конфлікт пояснювався радше двовимірною схемою: Захід, Росія — і безіменний простір десь між ними.
За кілька днів був надрукований інший відкритий лист групи німецьких учених і фахівців, які мають достатні знання про Схід і які розкритикували зазначений вище лист, зауваживши, що в конфлікті на Донбасі чітко можна назвати хто є агресором, а хто жертвою.
Вихваляючи Україну і не приховуючи її проблем, група звернула увагу на шлях, який Росія обрала вже багато років тому. Незважаючи на перевагу в досвіді та знаннях цей лист отримав менше уваги, оскільки заклик до миру завжди є більш комфортним, ніж глибокий аналіз розставання, який суперечить звичним поглядам на світ. Упереджувальне умиротворення стає вівтарем, на якому Україна одного дня може бути принесена в жертву, заради того, щоб не назвати явно речі своїми іменами та уникнути будь-яких проблем.
Однак такий сценарій не дуже ясний: чинний німецький уряд може посилити свої дії щодо санкцій та ізоляції Москви, навіть якщо це не дуже подобається населенню. Німецька економіка не дуже цим задоволена, але змушена слідувати верховенству політики. Навіть ті партнери в ЄС, серед яких ізоляція Росії не надто популярна, можуть бути готовими продовжити і навіть розширити санкції. Але насправді, має бути знайдено найважливішу карту, якою вміє грати Путін: в Європі популісти на підйомі.
♦ Дедалі більше набуває поширення євроскептицизм і страх, що національна ідентичність і демократія можуть бути замінені сірими бюрократичними комісіями в Брюсселі. Економічна криза та величезне збільшення міграції підсилюють такі побоювання. Для антагоністичних груп правого та лівого спектру така тенденція, як лібералізація, сучасний капіталізм та глобалізація, є неприйнятною, і тому вони можуть об’єднуватися у відстоюванні російських спроб в Україні. Тому російська PR-стратегія вміло розроблена з метою надання підтримки обом сторонам: ліві продовжують розглядати Росію як колишній Радянський Союз і важливу противагу США. Оголошення українського уряду фашистською хунтою створює головний убивчий аргумент: Західна підтримка «нацистів» у Києві занадто добре вписується в оповідання про антиамериканізм, щоб поставити це під сумнівів. Праве крило приваблює в Росії авторитаризм, консерватизм, традиціоналізм, закрите суспільство і мілітаризм.
Пропонуючи обом крайнім силам таку антизахідну інтерпретацію конфлікту, без українського погляду, очевидно, що Москва приділяє багато уваги тому, щоб мати добрі відносини з правими популістськими рухами. Усім добре відомо про фінансову підтримку французького «Національного фронт». Члени угорської партії «Йоббік» або англійської UKIP неодноразово з’являтися як гості на Russia Today, німецькі популісти AFD також говорять про співпрацю і підтримку з боку Росії. Австрійська FPO також може вважатися вірним союзником Кремля в Європі. Члени цих європейських партій були спостерігачами на виборах у Криму в травні 2014 року і потім заявили, що ці вибори були справедливими і відповідали міжнародним стандартам. Часто згадується, що одна з головних цілей Путіна роз’єднати Європейський Союз, якраз може бути досягнута через підтримку популізму. Останніми роками на виборах у різних європейських країнах відзначено зростання голосів на підтримку таких рухів.
Висловлювання солідарності з Росією, яка перебуває під тиском Заходу, відповідає відомій схемі: згідно з якою Україна рідше з’являється на сцені, залишається ні другом, ні ворогом, тільки спустошеною країною, розірваною між Сходом і Заходом. Тому імплементація образу своєї держави у західному світі і більшого приваблення до усвідомлення її історії, культури та буття може бути головним завданням для України, щоб поширити свою популярність у світі. Трансформація від об’єкта до суб’єкта може привести навіть до більш широкої солідарності в Європі, оскільки може вирости розуміння, що тут не йдеться про розрив між двома супердержавами, а конфлікт в Україні це — боротьба нації за те, щоб стати незалежною від свого колоніального минулого.
