Є свята відомі й не дуже, «вузькоспецифічні» й загальні. «День вдячності» — рідним, близьким, яскравим людям, країні, Богу, — який в багатьох державах відзначають 11 січня — одне з таких свят. Це й стало приводом для написання статті.
Сильний — завжди добрий. Це твердження є справедливим незалежно від того, чи йде мова про окрему особу чи про народ. а здатність бути вдячним за добро (так само, як і дар пробачати — при тому, що далеко не все і в повсякденному житті, і в історії можна пробачати) — це надійний критерій моральної досконалості й особистості, й нації взагалі. Життя навчає нас тому, що пам’ятати треба все («не минайте ані тітли, ніже тії коми», «читайте од слова до слова», «все розберіть» — звертається до нас Шевченко), і злочини, і зраду, і кров — але особливо, в стократ більше, те добро, що його здавна й до наших днів робили Україні відомі знамениті (й не дуже, і навіть призабуті) люди з різних країн світу.
Чому це потрібно не лише історикам, дипломатам, журналістам, а й кожній людині, «в Україні сущій»? І чому це необхідно нам, українцям, без перебільшення, аж ніяк не менше, аніж громадянам тих країн, кращі люди яких свого часу, багато століть чи лише 30 років тому чи просто зараз допомагали або допомагають нам бути вільними, бути собою, пізнавати самих себе, йти тернистим шляхом свободи, поважати свою особисту гідність, так само як і національну гідність свого народу та будь-яких інших народів Землі? Чому для нас настільки важливо зберігати отой дорогоцінний дар — дар пам’ятати добро?
Справа в тому, що шляхетна вдячність, риса аристократичних народів й аристократичних душ (не в значенні «блакитної крові», а в сенсі чистої, незаплямованої совісті), є чудовим способом лікування нашої «постгеноцидності» та тих хвороб національного характеру, котрі з цієї «постгеноцидності» безпосередньо випливають (комплекс меншовартості, заздрість, «містечкова» вузькість світогляду, капітулянтська «м’якість»). Про це не раз писала головний редактор «Дня» Лариса Івшина. І це воістину так. Більше того, можна стверджувати, що впродовж усіх 20 років існування «Дня» саме ця тема була однією з наскрізних для нашої газети.
Справді, чи не є ганебним отой затаврований Шевченком, Лесею, Франком, Маланюком і багатьма іншими визначними українцями «комплекс меншовартості», якщо згадати, скільки великих людей на різних континентах, зі щирою повагою думаючи про Україну та відповідно діючи, прагнучи подати їй руку (не лише з жалю, а передовсім з почуття пошани), засвідчили тим самим, що ми, українці — гідний член великої всесвітньої сім’ї народів, ми нічим не гірші за інших? І чи не є жалюгідними оті заздрощі (як до «ближніх» людей та «далеких» народів, коли вони, як комусь здається, незаслужено досягли «не їм призначеного» успіху), якщо згадати, що вони паплюжать й принижують передовсім самого заздрісника? Добре колись відповів Черчілль на запитання, чи є він антисемітом, сказавши: «Ні я особисто, ні британці ними жодною мірою не є, бо ми не вважаємо євреїв розумнішими й талановитішими за себе, і нам нема чого заздрити їм!». А хіба не принижує нас провінційність — не забуваймо бо, що багато справді видатних людей, зі світового масштабу світоглядом, переймалися долею України, вболівали за неї, вбачаючи в ній не глуху «окраїну» культури, а дуже важливий осередок загальноєвропейської цивілізації? А наша спроможність (не лише, на превеликий жаль, панівного політичного класу, а й багатьох «пересічних», сказати б, людей) оголошувати чергову капітуляцію, нерідко навіть погано приховану, — «необхідним раціональним не популістським компромісом»? І не лише оголошувати, а й переконувати в цьому інших, та й себе! Як це виглядає, якщо пам’ятати тих, хто самовіддано, з любові до свободи та відрази до тиранії, без компромісів та капітуляцій, боронив Україну, часто ризикуючи кар’єрою, достатком, а то й життям?
Читач вправі зауважити: загальні міркування вже зрозумілі, чи не час вже переходити до конкретики? Хто саме, в який спосіб, коли, за яких обставин творив (йдеться, ще раз зауважимо, про громадян інших країн) добро для України? Охоче погоджуюсь з таким підходом і готовий перейти до цієї конкретики. Тим більше, що серед людей, про яких піде мова, є чимало особистостей, не дуже відомих українцям. Хоч є, безперечно, і знамениті постаті. Хотілося б нагадати і про перших, і про других. Вимушено робитимемо це надзвичайно стисло. Проте, впевнені, це лише початок розкриття обширної та важливої теми. Отже, почнемо. Ми не будемо дотримуватись суворої хронологічної послідовності — так, сподіваємось, буде цікавіше.
Отже, українці вдячні Геродоту, великому «батьку історії», першому з визначних істориків античного світу та Європи, який ще у V ст. до н. е. докладно описав у своєму фундаментальному творі (так і названому «Історія») життя, побут, військові походи, світогляд, політичний устрій скіфів та інших народів, що жили на нашій землі, в тому числі прадавніх слов’янських племен. Хоч написане Геродотом, звісно, відповідало рівню тогочасних наукових знань у давніх греків — завдяки його творові пам’ять про ті народи й племена, що він про них розповів, назавжди закарбувалась в європейській культурі.
Ми не забудемо духовної величі Адама Міцкевича, геніального польського поета, котрий в поемах «Дзяди», «Конрад Валленрод», віршованому романі «Пан Тадеуш» склав незабутній духовний гімн свободі й, головне, передбачив (прорік) неминучий крах, ганебний і цілковитий, деспотичної імперії Романових, цієї тиранічної потвори й, отже, звільнення всіх народів (слов’янських в першу чергу, українського зокрема — Міцкевич знав і поважав українську культуру, про що свідчать, серед іншого, і лекції з історії слов’янських літератур, прочитані ним у Парижі в 40-х роках ХІХ ст.) від цього дикого ярма. Показово, що поезію Міцкевича знав Шевченко і шанував її; його знайомий, Олексій Савич, зустрічався з великим поляком на берегах Сени 1847 року і, за всіма відомими фактами, розповів йому про нашого поета. Саме ім’я Міцкевича було в імперії Миколи І під найсуворішою забороною. Додамо, що в’їдливі слова автора «Пана Тадеуша», звернені до його колишніх інтелігентних російських друзів, що перейшли до захисту імперії та шовінізму (насамперед йдеться про Пушкіна!) — «Вони як пси, що люто кусають руку, яка хоче їх звільнити» — ці слова аж ніяк не втратили зараз свою силу.
Ми завжди пам’ятатимемо людину, яка, здається, лише щойно, хвилину тому, залишила нас, зробивши безмірно багато добра Україні (а скоро вже мине 12 років, як його немає з нами...). Джеймс Мейс, син американської землі, історик, громадський діяч, публіцист, блискучий автор «Дня», дав Україні та світу системний і нещадно правдивий аналіз страшної трагедії — Голодомору 1932—1933 років, його причин і наслідків для нашої нації (розробивши концепцію «постгеноцидності»). Відмовившись від блискучої академічної кар’єри в США, ця благородна, енциклопедично освічена, вражаюче далекоглядна людина присвятила своє життя Україні. Серце Джеймса Мейса зупинилось, коли йому було лише 52 роки...
Завжди заслуговуватимуть на нашу вдячність чесні британські журналісти Гаррет Джонс, Малкольм Меггерідж та Ланселот Лоутон. Вони не лише мужньо писали правду про Великий Голод 1932—1933 рр., не лише чітко відзначали його організований, системний, невипадковий характер (порівняймо це з «позицією», яку займали представники «прогресивної громадськості Заходу» — Бернард Шоу, Едуард Ерріо, Уолтер Дюранті та іже з ними). Ланселот Лоутон — його варто згадати окремо — ще 1935 року в стінах британського парламенту заявив, що без незалежної України неможлива безпека в Європі.
Великий князь Литовський, володар переважної більшості наших земель Вітовт (ХІV—ХV ст.) створив дуже цікаве державне утворення, найпотужніше тоді на Сході Європи, суттєвою частиною владного класу якого були тогочасні українці (й білоруси). По суті, це була спільна союзна держава литовського, українського та білоруського народів, яка домінувала на той час у цій частині Старого Світу (московіти дуже боялись її!). Після смерті Вітовта у 1430 році Велике Князівство Литовське почало втрачати свою міць, підпадаючи під вплив Речі Посполитої, але це не значить, що українці мають право забути про таку потужну державу, одними із «співзасновників» якої вони були.
Король Карл ХІІ, той самий «невдаха», розгромлений Петром під Полтавою. Так, він програв, але ми можемо вірити у щирість його заяв про те, що шведська армія чесно прагнула, будучи в Україні, до одного — «звільнити цю землю від московської тиранії». Він не кривив душею, не раз підставляв голову під кулі й снаряди, і за це заслуговує на нашу вдячність. Так само, як і сучасний йому султан Османської імперії Ахмед ІІІ, який категорично відмовився видати гетьмана Мазепу Москві — а Петро пропонував султану казкові багатства за це, золото, діаманти, безмежну кількість грошей, коштовну зброю...
А ми ще не згадали шляхетного австрійця з імператорського дому Вільгельма Габсбурга (він же — Василь Вишиваний), який віддав життя за свободу України; одного з небагатьох духовно вільних росіян Олександра Герцена, який закликав «звільнити руки українців від кайданів»; першого президента демократичної Чехословаччини Томаша Масарика, який створив на території своєї країни унікальну систему освітніх закладів для українських патріотів у вигнанні (потім звідти вийшли незламні бійці ОУН та діячі нашої культури). Безумовно, окремо стоїть Папа Римський Іван Павло ІІ (Кароль Войтила), син українки, з його безсмертним закликом до поляків, згодом до українців й до всіх народів світу: «Не бійтеся!».
Справді, про кожного з цих людей (а ми згадали лише дещицю, «шопту» з них) треба писати й писати. Знову та знову. І «День» обов’язково буде це робити.
