Немає нічого дивнішого й символічнішого, ніж поява Музею тоталітаризму в Херсоні. Як запевняють фахівці, це південне місто, створене з волі найтоталітарнішої імператриці в історії Російської імперії, — найкращий символ абсолютного диктаторського режиму як такого. А місце розташування музею тим паче кричить про вічну диктатуру.
Майже на околиці міста колись була Сухарка — поселення, де під час Кримської війни готували сухарі для російської армії. Крайню вулицю Сухарки в 50-х роках минулого століття перейменували на вулицю Енгельса. У будинку №59 і живе Віталій Трибушний, відомий херсонцям як доктор Вітал.
Це — неоднозначна й неординарна особистість. У ньому накопичилося так багато протестного «не», що навіть не бачачи його, раптом починаєш розуміти, навіщо він зібрав таку колекцію і чому із задоволенням проводить екскурсії своєю тоталітарною «обителлю».
У три роки Віталій сильно пошкодив хребет і до 11 років не ходив. Значна частина його дитинства минула в гіпсі, у лікарні. Але з цим не змирився, усе ж таки піднявся на ноги й цілком успішно закінчив середню школу. А ось зі вступом до інституту дещо затримався. Річ у тім, що наприкінці 1960-х йому потрапила до рук стаття Генріха Боровика про американську течію хіпі. Хлопець, який ріс і виховувався за умов не лише фізичних, а й моральних жорстоких обмежень, зрозумів: він знайшов свій шлях. Із того часу в нього почалися проблеми з правоохоронними органами. Віталія постійно зупиняли міліційні патрулі, дружинники, викликали для довгих і втомливих бесід у «Контору глибокого буріння» (саме так вважали найвищим шиком називати КДБ). Причина була проста й малозрозуміла нинішній молоді — зовнішній вигляд, що не відповідає вимогам комуністичної моралі: із довгим волоссям, у «буржуазних» джинсах і босий. Природно, що такого епатажу майбутньому будівникові комунізму пробачити не могли. Спочатку йому дуже сильно діставалося: борці за «світле майбутнє» били молодого бунтаря, зламали йому ребра, ніс, хрящі гортані. Довелося постійно носити з собою Конституцію СРСР, щоб доводити своє право ходити так, як йому подобається і зручно.
Власне, його зовнішній вигляд і був однією з головних причин його регулярних провалів на вступних іспитах до Сімферопольського медичного інституту. Удалося вступити лише з третього разу. Навіть отримавши диплом, Віталій не «вгамувався»: так само продовжував епатувати «радянський народ» своїм зовнішнім виглядом. Наприкінці 1980-х років він знову додав клопоту співробітникам КДБ. На той час він працював психіатром на призовному пункті одного з районних військкоматів. І 1989 року помітив дивну закономірність: йому дедалі частіше почали присилати для огляду умовно засуджених. Це насторожило психіатра, адже до служби в лавах радянської армії не допускали засуджених навіть із умовними термінами покарання. У крайньому разі їх відправляли до будівельного батальйону, і то якщо планували якесь «будівництво сторіччя» типу БАМу чи ще одної сибірської ГЕС. Але була перебудова, і про жодні будівництва не йшлося. Що це означає? Можлива загроза військового перевороту? Зробивши такі невтішні висновки, Віталій почав писати листи до Верховної Ради СРСР, до Кремля. Із ним знову проводили виховні бесіди «там, де треба». Зрештою, йому це все набридло, до того ж Союз розвалився. Відправився Вітал до Індії й Тибету осягати мудрість століть.
Повернувшись із далеких країн, Віталій Трибушний став доктором Віталом. Приймає громадян, які бажають поправити своє здоров’я з допомогою хатха-йоги. Вітал практикує вже понад десять років. Учитель Кендра (Індія) високо оцінив майстерність свого учня.
Дивлячись на доктора Вітала, і не скажеш, що колись ця людина була прикута до лікарняного ліжка. Тепер він майже щороку вирушає на Джарилгач, острів у Чорному морі, де разом із такими ж ентузіастами долає 110 кілометрів спортивною ходьбою. Що цікаво: у доктора Вітала завжди один і той же результат — 16 годин на подолання цієї відстані. І завжди — переможець!
Перемога — теж складник його натури. Він переміг хворобу, переміг режим і переміг несвободу. Музей тоталітаризму саме про це.
СВОЮ ФУНКЦІЮ МУЗЕЙ ВИКОНУЄ СПРАВНО
Розповідати про такий музей — справа невдячна. Потрібно бачити це на власні очі й чути екскурсію самого Вітала. Усі експонати розміщено у дворі приватного будинку і в невеликій прибудові. Поки що. Наразі Вітал зайнятий будівництвом нового приміщення для своєї постійно зростаючої колекції. Раніше було лишень 150 експонатів. Але з кожним роком їх ставало дедалі більше. До речі, збирати експозицію ентузіаст почав ще у 1980-х роках, але як музей її було оформлено приблизно 2000-го. Серед знайомих і відвідувачів вважають добрим тоном принести в подарунок що-небудь для музею: плакат радянських часів чи старі речі тієї доби. Особливо цінні погруддя й оригінальні зображення вождів світового пролетаріату. Є в колекції плакати ще 1930-х років.
Уся експозиція для непідготованої людини виглядає шокуюче — ленінські погруддя пофарбовано в чорний колір, плакати й портрети — у чорних рамках, усі атрибути минулої доби — у такому ж траурному обрамленні на багровому тлі. Але найприкметніше — усе, що виставлено на загальний огляд, доповнено цитатами зі статей класиків марксизму-ленінізму й витягами з їхніх виступів на з’їздах, пленумах і мітингах.
Таке поєднання візуального й вербального не може не приголомшувати. Вітал вважає, що потрібно критично ставитися до комуністичної історії, й охоче розповідає про власний досвід спілкування з радянським КДБ. Любить приводити до свого імпровізованого музею гостей, особливо тих, хто підтримує комуністичну ідею й досі. Він розповів, як його дочка привезла до його музею свого друга з Італії — молодого італійського комуніста. Після відвідин музею й дискусії той повернувся до Італії і вийшов із партії...
За всі роки існування Музею тоталітаризму ще ніхто з відвідувачів не образився на таке трактування історії. Мабуть, усе ж таки свою функцію із «вправляння мізків» він виконує справно.
