Альберт Ерделі працював переважно в жанрах портрета, пейзажу і натюрморту. Про його роботи критики говорили «Є щось у тих картинах таке, що не тліє!». Про цього видатного закарпатця видавництво Олександри Гаркуші видало «Таємницю Ерделі», яку присвятило до 125-річчя з дня народження художника. Наклад — усього двісті примірників! Нині про Ерделі заговорили на повний голос і оцінили (суми зашкалюють) значущість його полотен. Проте, як недавно виявилося, — Адальберт Михайлович Ерделі (А.М. Гриць 1891—1955 рр. ) ще й перфектний філософ, поет і письменник. Бунтар і талант, нонконформіст. Неугодний будь-якій деспотичній владі та її полупанкам.
Найповнішу колекцію картин Ерделі я побачив років п’ять тому в залах галереї «Хлібня» Національного заповідника «Софія Київська», де разом із полотнами Йосипа Бокшая до їхніх, обох, 120-річчя від дня народження тривала в столиці двомісячна імпреза. Є щось у тих картинах таке, що не тліє, а горить! Фарба, колір і відтінок живуть і дихають, передають настрій та стан на полотні. Невимушено-вдало грає кожен мазок, іскриться, викрешує безліч штришків, що складають завершений образ.
Кілька днів тому зателефонував мені драматург, журналіст і письменник Олександр Гаврош, напередодні прем’єрного показу в столиці вистави «В Парижі гарне літо» за його п’єсою про Ерделі. Се перший художній твір про великого художника. Під час зустрічі О. Гаврош дав для ознайомлення свою книжку з серії Post Scriptum — «Таємниця Ерделі». Потрібно віддати належне подружжю —Михайлові та Анжелі Ман із Ужгорода, що не поскупилися коштами й дане видання побачило світ.
«АВТОПОРТРЕТ», 1950 р.
Невелика за обсягом книжка вибудувана лаконічно та містить багато цікавого як про самого майстра-людину, так і приваблива тим, що почасти наповнена художньо-епістолярним доробком Адальберта Михайловича. Єдиний ґандж видання — дрібнюсінькі сіро-чорні ілюстрації, що радше дратують, аніж доповнюють зміст даної книжки, виданої в добу неймовірних можливостей комп’ютерної графіки. Та попри це «Таємниця Ерделі» варта уваги. Насамперед тим, що розпочинається стисло (без каламуті та водички) — «50 фактами» з життя Ерделі. Наприклад: «Народився художник 1891 року під українським прізвищем Гриць у селі Климовиця на Іршавщині в багатодітній сім’ї сільського вчителя і німкені Ілони Цайскі. Коли Адальберту було десять років, батько змушений був під тиском державної політики мадяризації змінити прізвище зі слов’янського на угорське. Так Гриці стали Ерделіями. Слово «ерделі» з угорської означає «лісовий край». Саме так називали цю частину Карпат».
Сам Ерделі про своє походження у щоденникових записах зазначив таке: «Моя, успадкована від мами, вперта німецькість і слов’яно-угорська меланхолійність від батька, стикаючись, викрешували в мені вогонь... Я відвертий, прямий, надійний. За добре слово готовий віддати своє спасіння, але коли мене ображають — я б’ю». До кінця своїх днів вів щоденник. Вірив, що колись для дослідників буде важливим кожен рядок його записів.
«РІЧКА У КАРПАТАХ», 1940-і РОКИ
Художник був поліглотом — знав німецьку, французьку, угорську, словацьку і чеську мови. Адальберт Ерделі під псевдонімом Джекс написав свої автобіографічні романи «Dimon» і «Imen» німецькою мовою, власні щоденники велися угорською. На думку Петра Скунця, якби Ерделі присвятив себе літературі, то він би і в ній став великим письменником.
Учні Ерделі стали класиками закарпатського живопису — Ернест Кондратович, Андрій Коцка, Адальберт Борецький, Володимир Микита, Єлізавета Кремницька, Павло Бедзір, Ференц Семан, Василь Габда та інші. Цікаво, що кожен із них виробив свою оригінальну манеру і ніхто не став епігоном свого навчителя. Ерделі з Бокшаєм заклали міцний підмурок осередку закарпатської школи живопису. І створили «дерево й тінь», звели «верхи золоті».
Звичайно, потрібно віддати належне О. Гаврошу за його розлогу та фахову розмову «з найбільшим київським колекціонером найвідомішого закарпатського художника» Миколою Білоусовим — автором 110-сторінкового каталогу «Скляний палац поміж солом’яних стріх» творів Ерделі.
«Нічого порівняльного з творчістю Ерделі нема, — твердить М. Білоусов. — Він ні на кого не подібний. У нього свій стиль. Він дуже потужний за талантом. І головне, що дуже національний. Для України це принципово важливо. Де б він не жив, він повертався додому, в рідний Ужгород. Він міг залишитися в Німеччині, Франції, Словаччині, Чехії, Угорщині і нормально там жити. Але його тягнуло на Батьківщину. В цьому його трагізм. Тому що тут так склалися історичні обставини, що в останні роки він не знайшов підтримки, був упосліджений. І це по суті визначило його певне забуття як художника».
На щойно сказане п. Білоусовим підтверджує і сам Ерделі в своїх нотатках, чому він повернувся з тривалих мандрів чужиною й осів повік на Закарпатті: «Таки, незважаючи ні на що, я відчуваю, що повинен там залишитися, мені треба йти туди, хоча б тому, щоб та маленька лампадка культури отримала довший гніт, щоб послужила смолоскипом, який проллє більше світла на дивну романтику моєї прекрасної Верховини. Бо кожна її маленька частина є моєю — її сонце, місяць, зірки. Тут почали бачити мої очі, тут я почав дивуватися. Мати моя народила мене із землі хвойних лісів, батько обійняв мене густим озоном, так пробуджувався я на Верховині, біля підніжжя древніх гір, у гарній Климовиці...»
Отже завдяки перекладам з угорської Павла Балли читаємо Ерделі — філософа, поета й письменника — українською. Слід зазначити, що О. Гаврош у своїй книжці наводить перелік анотацій дванадцяти праць про Адальберта Михайловича, надрукованих упродовж шістдесяти років. Виявляється, що за життя великого художника лише раз вийшов каталог з однієї його персональної виставки... 19 вересня 1955 року серце А.М. Ерделі перестало битися.
Ілюстрації з сайта arthuss.kiev.ua
