Яблуня
Час розламується, розсипається, як побите скло по підлозі, із дзенькотом. Дорога тоненькою змійкою пронизує наскрізь, скручується, нишпорить тілом із запитанням: «Хто ти? Де ти?». Осідає на ребрах нидіти.
Мовчить.
– Як же довго ще їхати, – мимоволі виривається в жінки на полиці навпроти. Руда і дебела, нагадує королівну із якоїсь середньовічної казки. Ледь досягаючи пальцями, висаджує сумку на верхню полицю, демонструючи граційне па на мізинцях. Втомлено видихає, сідає і рефлекторно відкидає голову назад.
На руці видно вузьку і довгу рану, ще не до кінця загоєну. Не дивлюсь, не повертаюсь, не питаю.
Інша жінка збоку трохи боязко починає діалог.
– А куди їдете?
– Додому. Під Донецьк. Батьки відмовились переїжджати.
– Ох, – осідає в грудях.
– Але ви не думайте, я не набридатиму.
У потязі Київ-Костянтинівка трохи холодно. Щоб зігрітись, прошу чаю у провідниці, ділюся з жінкою печивом. Якось несміло заглядаю їй у зелені очі, що виблискують у тьмяному світлі. Навіть не заглядаю, підглядаю.
– Там дім мій, такий рідний. Ви б бачили наші яблуні! Отакеееенні плоди, – ніби тримаючи м’яч у руках, показує жінка.
Анастасія. Настя. Пам’ятає кожне дерево у своєму саду. Груша, дві аличі, сливка, черешня і одна осика на краю. Від великих воріт до хвіртки кроків десять.
– Там за нею, спершись, стоїть зазвичай мама, – каже. – Вона вчителька у мене. Математики дітей у школі вчила. Я завжди сміюсь, коли вона, готуючи, за формулами вираховує, кому яка порція. Фартушок такий картатий має домашній, то так і стоїть. Стояла.
Ніби оговтавшись, вмовкає.
– Коли я втікала, то вже не стояла. Під час бомбардувань снаряд влетів поруч у літню кухню, все розірвало, осколки даху розлетілись. Мені ось у руку, ще не загоїлось, а їй – у груди, в серце. Загинула на місці.
Руками Настя нервово спирається на коліна, ніби шукаючи якоїсь опори. Але не плаче, не дивиться, не говорить.
– Батько вцілів, відніс її у сад. Під яблуню поклав, – далі мовчить, нервово покручує залізним горнятком по столі, випуцовуючи узори на ньому. Дуже короткі доглянуті нігті. Може, піаністка?
– Батько відмовився їхати, бо в нього бібліотека, – каже по часі стиха. – Ціле життя її збирав, не зміг покинути. А я? Я приїхала до Львова підлікуватись, думала, тут залишусь, але далі не можу. Туга розриває мене зсередини. Не можу. Скажіть, дівчино, де я рідна?
Жасмин
Темноволосий хлопчур із карими як мигдаль очима з усієї сили копає м’яча, а той із гнучкою траєкторією комети летить у паркан.
Бах! Глухий удар, тихо відкочується.
В одному із віддалених районів Відня на подвір’ї в будинку для біженців погода пізнього березня виманює на вулицю. Сонце вигріває плечі. Малий Міран бешкетує, лазить по перилах, безупинно бігає туди-сюди, не оглядаючись. Сам собі господар, сам собі указ.
Чотири місяці тому він приїхав до Австрії із Сирії. Разом із батьками подолав далеку дорогу через море. В очах ще досі хвилі – розхитаний неспокій. Поруч Мірана бавиться сестра. Трохи молодша, яскрава й красива у червоному светрі. Відмовчується, але мило усміхається. Шукаючи забави, гойдається на воротах.
У самому центрі, у триповерховому старому будинку зі склепінчастими вікнами, просторо. Рецепція для відвідувачів, функціональна кухня, вітальня з ігровою зоною для дітей. На стінах де-не-де відбитки розфарбованих рук. Червоні, жовті, зелені, сині кольори зливаються у яскраве панно. Поруч – іграшки, фортепіано, стіл. Тут для дітей відбуваються заняття з німецької.
– Guten Tag! Wie geht`s? – каже мені шестирічний Міран, детектуючи чужорідний елемент на своїй території. Дивиться дуже привітно, але водночас з підозрою. Дякую, пташко, все добре. Далі слів не розуміє. Трохи запитую, але мій маленький принц лише загадково мовчить. Просто усміхаюсь натомість і даю цукерки.
Волонтер каже, що більшість дітей тут активно залучені в навчання та різні активності. Натомість батьки часто ігнорують пропозиції, які їм надає соціальна служба, не так охоче вивчають мову.
Біля входу якраз стоять двоє дорослих. Мати – у розхристаній хустці, батько – із цигаркою в зубах. Намальована ікона тривоги. Кажуть, коли приїхали, то мали з собою лише два наплічники. А що б ви взяли в сумку в інше життя?
Біля будинку біженців після хвилі іммігрантів жителі району почали спорадично продавати житло. За низькими цінами. Дешева нерухомість втрати.
– Тут треба вчитися наново дихати, – каже старший чоловік після короткої розмови і заходить до будинку. – Добре, що маємо тут прихисток, але ж що буде далі? Я не знаю, де мій дім. Поглянь туди. Жасминове дерево, бачиш? Таке, як у нас росте. Підходжу до нього і кажу собі: треба вчитися по-іншому вдихати цей запах.
Заплющує очі і, мабуть, дійсно опиняється десь там.
Поки спадає пообіддя, малий Міран, накружлявши кола по подвір’ю, нарешті всідається. Якраз на траву біля того дерева, рослого й високого, як давня легенда. Жасмин якось затишно приймає його втому.
– Ей! – гукає мені, – сідай до мене.
Абрикос
Кордон. Брудні вагони і дорога під конвоєм. Мороз зими 1941-го ущипливий і болючий. На дядькові Влодкові цупкі штани, підперезані шкіряним поясом, смугаста сорочка без ґудзика на рукаві, камізелька і тепла «бунда», як називали колись пальто. Сидячи в одному з перших рядів громіздкого транспорту, намагається заснути, сперши голову на чуже плече. Чиє то було плече?
Окастий, кмітливий, міцний – екстракт 17-літнього. Тіло достеменно таке, аби будувати казарми. Руки достеменно такі, аби копати рови. Вуха достеменно такі, аби в них кричати. Якраз. Якраз той, що потрібен Третьому Райху.
Залишаючи рідні дороги, потяг 1941-го везе молодого хлопчура у безчасся, у місце, де ні кудлатого пса у дворі, ні стертої фарби на вікнах, ні голосу батьків у пообідді, ні високого даху над стрихом. Ні дому, ні часу.
У тому вагоні люди притулялись один до одного. Тулились, тіснились, тинялись, любились. У тому місті люди, притуляючись, мріяли. Мріяли і марили. Люди писали на стінах: «Вернутись». Повернутись туди, де Zwangsarbeiter – звуки, які нікому ні про що не говорять.
Дім. Слово, вросле у землю і висохле. Відголос його все слабшав, фарби тьмянішали, запах розсіювався у чистому повітрі над Дунаєм. Після важких років війни і примусової роботи мій стрийко – брат дідуся – з Відня разом зі своєю коханою вирушає до кордону з тодішньою Росією. Майже сімсот кілометрів на велосипеді (!).
«Хочу назад», – каже вже дорослий мужній чоловік, що побачив найгірше. Втім, прикордонники сміються і відправляють назад у зворотному напрямку.
Verboten. Заборонено. Так звучить нездійснена мрія, гнів і відчай, так звучать сльози майже п’ятдесят років розлуки із близькими. Так звучить новий дім.
По цеглинці, дощечці вже зрілий та одружений Влодко будує нове помешкання. І саджає дерево. Marille, Marillenbaum. Абрикос.
Я кладу руку на серце і кажу, що ніде і ніколи я ще не куштувала такого абрикосового варення.
– Це Marillenkonfitur, – каже мені тітка Анна, дочка Влодека, сидячи у своїй квартирі у Відні. – Це з того дерева. У будинку вже ніхто не живе, але дерево далі плодоносить, - усміхається.
Я слухаю, гортаю старі фотографії із затертими назвами. На стіл з хліба скапує абрикос. Густа, пахуча гуща. Закінчується альбом, закінчується хліб.
Але я знаю, історія ця ніколи не закінчується.
