Збережена мистецька спадщина художника нараховує понад 170 станкових творів, мальованих переважно в техніці яєчної темпери, близько 140 рисунків, акварелей та пастелей, альбоми ескізів та замальовок, більшість з яких створена у повоєнному Львові. Найплідніший період творчості Охріма Кравченка припадає на останні двадцять п’ять років. 25 — із 82 років життя! А могло би бути набагато більше, якби не життєві колізії, спричинені безжальною до творчих особистостей тоталітарною системою.
Родинні зв’язки — обов’язок моральний перед батьком і людьми, які оточували його впродовж життя. У радянські часи вважалося неетичним писати синові про батька-художника (це ж не династія сталеварів чи шахтарів!), тому багато фактів доводилося пізніше вибирати з пам’яті... А від Господа Бога маємо прекрасний дар — людську пам’ять, у дзеркалі якої «опукло і зримо» постають люди, зустрічі, епізоди... Як великі й маленькі, різноманітні за формою різнобарвні скельця, що складають невидимий для інших, але такий зримий для мене Вітраж Пам’яті!
Неоднозначний і романтично-трагічний час, в який жила і творила ця людина — ХХ століття, — революція і громадянська війна, голод і колективізація, Друга світова війна й рух національного опору, беззаконня сталінсько-брежнєвських часів аж до проголошення української державності, про яку мріяв і за яку боровся з юнацьких років, але не дожив...
Я був свідком меншої частини його життєвого шляху, однак завжди був уважним слухачем його скупих розповідей про власне минуле, спостерігав за ним під час творчої праці... Від раннього дитинства я перебував у середовищі та оточенні його творів — полотен, рисунків, ескізів, мистецьких альбомів і рідкісних «заборонених» книжок нашої бібліотеки, в колі його друзів-однодумців — художників та літераторів.
«ДІВЧИНА З ГОЛУБОМ». 1968 р.
Звертаючись до тих років, відчуваю біль і сум — у яких умовах жила і творила ця людина. Творила, незважаючи ні на що — фінансові проблеми і родинні негаразди, несприйняття офіційним мистецьким середовищем й упереджене ставлення самої системи. Однак усе його життя пройшло в праці й шані до мистецтва, закладеного в майстерні Михайла Бойчука, не розмінюючись на дріб’язкові базарні заробітки чи спілчанські подачки за «ідейно-спрямовані» мальовидла.
Народився Охрім Кравченко 10 лютого 1903 року в селі Кищенці на Київщині. Після краху бурхливих подій творення Української державності юнак навчається в художній студії робітничої молоді в Білій Церкві, потім — у Київському художньо-індустріальному технікумі (1921 — 1924) у К. Єлеви та Ю. Михайліва. Восени 1924 року вступає на малярський факультет Київського художнього інституту. Виявивши великий інтерес і маючи певні здібності до монументального малярства, студент О. Кравченко разом з О. Бірюковим та К. Гвоздиком був зарахований у групу професора Михайла Бойчука. З того часу збереглися станкові роботи — «Хата мого дитинства» (1924), «Біля терниці» (1929), «Старий млин» (1930).
Лише перед війною О. Кравченку було дозволено повернутися в Україну — до Кривого Рогу. Вимушено залишившись в окупації, він працює художником у часописі «Дзвін». Оформляє збірку поезій М. Пронченка «Кобза» та роман А. Кащенка «Під Корсунем». Але коли 1942 року гітлерівці розпочали арешти та розстріли членів ОУН, вирішує пішки добиратися до Києва, де архітектор Петро Костирко допоміг знайти роботу.
У своїх мистецьких переконаннях Охрім Кравченко, відкидаючи «здобутки» «передвижників та соцреалістів», водночас стояв осторонь художників «львівської школи», не завжди сприймаючи формальні колористичні пошуки Романа Сельського чи Карла Звіринського, шукаючи в галичанах перш за все «свідомого українця». Доля та ідентичні переконання зводять його з Оленою Кульчицькою, Миколою Федьком, звільненою із заслання ученицею М. Бойчука «львівського періоду» Ярославою Музикою, з Олексою Шатківським, Володимиром Островським та іншими.
До робітні художника, яка тоді займала кут у двокімнатному помешканні по вул. Лисенка, 26 (2008 року на стіні будинку встановлено меморіальну дошку, автором якої став львівський скульптор Володимир Ропецький), заходили Борис Антоненко-Давидович та Кузьма Катаєнко, Іван Дзюба та Микола Холодний, Лесь Танюк та Микола Світличний, Алла Горська та Галина Севрук, Люба Панченко та Людмила Семикіна (в архіві батька дбайливо збережені переписані від руки «антирадянські» тексти та вірші, привезені в ті часи киянами й переховувані в комірчині на балконі).
У часи хрущовської відлиги Львів стає осередком національних творчих пошуків, залишивши далеко позаду Київ «з його сірістю офіційного соцреалізму». Стимульований цим процесом національного відродження, Охрім Кравченко посів у художньому житті Львова власне місце, переконливо й послідовно стверджуючи на своїх полотнах принципи монументалізму. Саме в них вбачав художник вияв великої національної художньої традиції, перейнявши у свого Вчителя потяг до національної тематики, «вічних» тем народного буття, виявлених у «цільній лаконічній формі монументального, ніби понад часового образу-символу».
...І хоча художника відлучили від викладання в ЛДІПДМ, художники М. Кристопчук та І. Остафійчук, В. Черкес та В. Федько, Л. Крип’якович та С. Шабатура, В. Уріщенко та В. Моргун, І. Крислач та Б. Романець були частими гостями мистця, бо «зацікавлення інтерпретацією ідей школи Бойчука, якою довгий час нехтували, поступово позначається на живописі сімдесятників». Вдячними учнями-слухачами стали мистецтвознавці Б. Горинь та І. Герета, В. Глинчак та М. Батіг, О. Сидор та Л. Волошин, які зафіксували свої враження від цих розмов у літературно-мистецтвознавчих публікаціях.
11 червня 1985 року в залах Львівської організації СХ України була відкрита четверта персональна (ювілейна, значною мірою підсумкова — і творчо, і життєво) виставка Охріма Кравченка. Як завжди, виглядав повним сил, спокійно-розважливим, злегка усміхненим. Таким і залишився у пам’яті присутніх, друзів і знайомих.... Чотири місяці потому художника не стало. «...Упродовж життя я багато працював і почуваю себе щасливим», — записав Охрім Кравченко на останніх сторінках свого «Життєпису».
