Нас познайомив банановий хліб, яким мене дуже вчасно і доречно пригостили. Спочатку зачепила назва, яка, не гаючи часу, відразу почала розшифровувати рецепт, а спробувавши, реакція підказала — хочу. Навіть через фото в інтернеті легко уловлюєш старанність, педантичну акуратність і молодість самих пекарів, яким не більше 20—25 років. Я замовила в цьому смачному цеху-малятку під назвою «Good bread from good people» і банановий і лимонний до чаю. Ці кокетливі цеглинки назвалися хлібом, але більше нагадують чи то медовий пряник з дитинства, чи то пиріг-медяник. Не буду пишномовно розмірковувати, чи зуміли автори зі смаком і настроєм вирізнитися своєю фантазією, своєю пікантністю з багатьох інших пропозицій, скажу лише — і той і інший смачний, але наша розмова не стільки про ароматний хліб, скільки про команду, яку назвала для себе коротко, просто «good».
Директор Влад написав у мережі, що шукає однодумців для своєї ідеї, і ось перша бригада вже народилася, він назвав навіть імена: Кирило, Женя, Настя. Начебто все як у всіх початківців — великі надії, далекоглядні плани — скільки таких стартів народжується щодня, але тут зміст гостріший, конкретніший — адже в «good» чекають тих, від кого іноді, якщо не повністю відвернулося суспільство, то все ж дивиться ніби в півоберту. Звичайно, на словах всі добрі і щасливі, навіть не проти якусь гуманітарку підкинути тим, кому важче, а от впустити в щоденне життя — ні, досить, своїх проблем по зав’язку. Влад міркує без зайвих узагальнень, знає — отримавши першу довіру, першу роботу, молоді хлопці, повні сил, але скажімо, як у цьому конкретному випадку, з деякою ментальною загальмованістю, під наглядом досвідченого куратора, здатні розірвати коло своєї зайвої покірливості обставинам, втекти від звичного хору оточення — шансів мало. Для кожного з нас давно стало звичним удома біля телевізора чогось далекого боятися, почуваючись у цілковитій безпеці. Щоправда, власна безпека теж вельми умовна, але хто про це думає постійно. Є й інший проект — тримати проблеми на дистанції, граючи, звичайно, умовно, у фанти і міста, стрибаючи через калюжі і сміючись без причини. Так непомітно легко і самій потрапити у стан міжсезоння. Хорошисти з «good» боязко і сміливо одночасно вирішили збагачуватись новими ідеями, постійно вчитися, ніби граючись, і вчити інших відчувати радість не лише від простої подачі пухнастого буханця з духовки, а від виготовленого разом, хоч це і не домашня кухня, де разом приготовлене миттєво з’їдається, перетворюючись на своєрідний зближуючий перформанс, ні — в пекарні справжня щоденна праця для хороших людей, але вона і так зближує, і лікує, і учить, і випрямляє і навіть змінює зовні. Був непримітним, невпевненим у собі та сором’язливим, а тільки-но скидаєш з себе нав’язаний кимось стереотип, мовляв, раб обставин завжди повинен і завжди винен, і виходить розсмакувати своє «хочу», адже всім так хочеться стати незалежними, зуміти заробляти свій хліб.
Якось, відвернуся злегка, купила старовинну настінну тарілку з дуже жіночним квітковим малюнком ручної роботи і з абсолютно чоловічим побажанням, точніше, найголовнішим побажанням для невідомого чоловіка далеко не сьогоднішнього століття. У серцевині тарілки був напис актуальний, схоже, на всі часи і сезони: «Хорошей жены и ежедневного хлеба». Власне, життєствердна програма. Так от, повертаючись до смачної справи цієї молодої пекарні, що відкрилася на Харківському масиві, уточню їх головну мету — дати повноцінно працювати молодим з певними ментальними особливостями, природно, під наглядом куратора-порадника, та так, аби бананово-лимонна пропозиція запам’яталася. Ті проблеми, які діагностовано у хлопців, на роботі ніяк не позначаються, стверджують вже постійні покупці, вони настільки відповідальні, працюють з таким гарним настроєм, що, схоже, поступово з їхньої пам’яті зникне минула невпевненість. Здалося навіть, що вони випікають деякий ресурс своєї життєстійкості, і це вже само по собі лікує. Дивлюся на хлопчину Євгена в пекарському фартуху, на фото він такий безтурботний, зворушливо відкритий. Виявляється, парубок — сирота, живе з братом-інвалідом і давно без батьків, які померли. Легко прорахувати їх більш ніж скромні матеріальні старти — виживають як можуть. Коли він прийшов з целофановим пакетом у руках до пекарні, а з цим сирітським пакетом він давно зжився, то й сам не знав — чи зможе, адже до допомоги не звик, а на те, аби виживати навіть дешево і сердито, теж потрібно заробляти. Команда відразу йому подарувала рюкзак, пояснивши, — він тепер ділова людина, а хлопець, чоловік з поліетиленовим пакетом у руках відразу виглядає ніби зниженим у ціні, навіть якщо він і хороший, і чудовий... Так, і від цих пакетів усім давно треба позбавлятися і не мучити землю пролонгованою отрутою. Впевнена, що такий рюкзак є й у Кирила, і він, цей клубний предмет, змінює навіть ходу — хто ж ходитиме невпевнено, ніби боком, з таким особливим дружком за плечима. Це ж не сумка — weekendez для коротких поїздок вихідного дня, це, якщо хочете, пропуск в активне життя. Навіть якщо Женя або інший член команди, втомляться, передумають працювати далі тут, завагаються, що це їхня справа, вони вже шукатимуть новий варіант з іншою, зовсім іншою, самооцінкою, іншою відважністю, то в бананово-лимонній першій їх трудовій сім’ї, хлопців завжди з радістю візьмуть назад — адже разом навчилися випікати свій перший хліб. Існує твердження, що не варто ображатися на весь світ, то він цього не помітить і допоможе.
Якось, забігши на ринок, прихопила з собою гостру пильність, і вибираючи зовні молоде курча, все намагалася намацати хрящик, який безпомилково видає вік птиці.
— Дивіться краще мені в очі, — усміхнувся продавець. — Якби захотів вас ошукати, так підрізав би цей хрящик, що за молоденьку зійшла будь-яка старенька. Довкола вас, точніше, нас, не всі щипачі. У цей момент мені здалося, що мені теж подарували чарівний рюкзак, який зовсім не тягне до низу своєю непомірною вагою.
Ось такі кішки-мишки, де, на щастя, немає ані кішок, ані мишок.
Ось і good.
