Коли не окреслюється мотив, що інтригує, починаю в думках нанизувати епізоди останніх днів, які закарбувалися в пам’яті, тим самим переконуючи себе й уже вкотре — сюжети довкола нас. Правда, політичну клоунаду всіх мастей не буду навіть згадувати, і без того зрозуміло — різнокаліберний «лосось» пішов на нерест. Відомі пані з підкупольної зали нецікавого стриптизу, змушені були навіть з боязні ще сильніше роздратувати публіку, в якої вони давно нишпорять у кишенях, зняти свої прикраси. Тепер у залі — сиротливі шиї, голі вуха. Напевно, ввечері лише поніжать свої багатокаратні та знову покладуть чи до скриньок, чи до шухляд, або сейфів. Так, від стану «страшно» до стану «страшно смішно» — один крок, і тоді стає взагалі не смішно. Нікому. Що там казати, у членів одного своєрідного мисливського клубу зараз турбот хоч відбавляй. Хотіла навіщось збрехати — ось я виходжу на вулицю в розпал морозів і вже відчуваю запах близького листя, бачу, як вирує вода в канавці, що ще завмерла, відчуваю солоний смак морського припливу. Хотіла прикрасити свій ранок, але не змогла. Адже від передвесняного дзеркала, як не упивайся в нього запобігливим поглядом, як не закликай ілюзії, помилування, схоже, не діждатися. Віддзеркалення виляє, тушується, «відводить очі», намагається нав’язати свою програму, але виходу немає, окрім одного — переплавити свою прикрість у нове творче творення. У такому контексті поради владних тугих гаманців, що адресовані нам, задовольнятися своїми статками, може б, і спрацювали, якби вони самі (розумію, це повтор) активно не нишпорили в наших кишенях. Усе це побутове чимало погіршує колір обличчя, а винувате чомусь дзеркало, яке зовсім не вміє підлещуватися. Треба сказати, що воно, дзеркало, добре працює і, на жаль, дуже правдиво. Що ж, покличемо на допомогу щось улюблене, нехай некорисне і навіть агресивне щодо холестерину, але якщо з дитинства воно допомагає уникнути певної довколишньої безбарвності, підказує, як намацати душевну лінь, що причаїлася, і попросити її на вихід, та ще й з речами, припинити дратуватися через те, що біометричний новий паспорт уже другий рік спить і ніщо йому не допомагає оновитися, а платтяспроможність усе скромніша, і тілоприкриття все рідше дарує тональність сприйняття себе в цьому світі, а з нею й іншу ходу, зрештою. Чарівливість упевненої в собі людини, та що там — багатьом і читати ці роздуми неприємно, багато хто щодня зазирає в безодню страшніших проблем. Та все ж, мій рецепт із дитинства — гоголь-моголь. Так, дзеркало буває колючим, значить, приймаємо це як факт, не припиняючи чинити опір і виставляємо план-перехоплення. Упевнена, всім вистачить своєї грин-трави, якщо є старий засіб, який кращий нових двох. З дитинства, коли ще не так часто вживали слово десерт, мама навчила, як швидко розфарбувати світ довкола себе, уникнути всього нудно-правильного, повчально-нудного, звично-розсудливого. Звичайно, взяти два жовтки, одну-дві ложки цукру, щіпку какао— порошку та збити гоголь-моголь. Ми з братом завжди змагалися — у кого вийде хвиля густішою, вміст ложки — ароматнішим, а передчуття — більш трепетними. Гоголь не підводив, пам’ятаю, і навіть, як кажуть, у польових умовах. Якось у дев’ятому класі відрядили нас, школярів, на збирання картоплі. Звичайно, всі ми були «очаровашки», хоч би тому, що свіжість і красу в 15-16 років не приховаєш, але хтось із дівчат приніс із собою на поле маленьке люстерко, і ми, запилені, з брудними руками почали по черзі зазирати в нього. Поглянула я — і жахнулася. Що ж зі мною буде в 30 років, промайнула страшна думка. Звичайно про те, що люди живуть і після 30 і теж дивляться в дзеркало, я й думати не могла. Коли ми повернулися з поля до своїх корпусів порожнього вже піонерського табору, пам’ятаю, запропонувала — давайте зробимо гоголь-моголь. На швидкість і на смак, цікаво, у кого більш наваристий вийде. Яйця в селі були свіжі, цукор знайшовся, какао порошку не було, але я вирішила додати в свою чашку шматочок вершкового масла і перемогла в змаганні. Так визначило ненажерливе журі. Головне, що всі відразу покращали, я б сказала, потовщали. Виявляється, і в 16, я це запам’ятала на все життя, хвилювання до смішного схожі. З тих пір гоголь-моголь — і реальний і словесний — мій супутник. Тим, хто на суворій дієті через страхи потовстішати, співчуваю. Мені ж такий нехитрий бенкет підказує, і дивно — завжди, ніби вперше, що розумію, зовсім наївно — драйв усе ж у бажаннях, які ніколи не закінчуються, а, може, щось шепоче довірливо-дружнє гоголь-моголь. Звичайно, звучить усе це по-дитячому, особливо спостерігаючи модифікованих осіб, тіла телеекранних персонажів (на щастя, серед друзів і колег таких немає), але і радісно: природність — найкращий актив для довгострокових вкладень, найпрекрасніший інвестиційний матеріал у кризовий і не лише час. Може, і непомітно, але стала заручницею цього неживого співрозмовника, мого гоголя, але мабуть, — він того вартий. Якщо додати ще і ваніль у чудовий яєчний мікс, виникає особлива харизма, чари — ніби приходить хтось і бавить мене, чарує і розчулює. Завжди є той, що дає, і той, що бере, а у нас усе на рівних: я гоголю-моголю розповідаю найпотаємніше, а він мене смішить, розбурхує і як у будь-якій грі, що у дітей, що у тварин, головне — навчає емоційно і фізично долати неприємності. І до того ж гоголь-моголь — не ілюзія, як багато живих персонажів, які теж веселять і розбурхують, але у спілкуванні з ними — поле не завжди рівне, а м’яч — не завжди круглий. Так захопилася вихвалянням по суті простенького міксу, що могли б образитися і келих вина і філіжанка кави, які теж допомагають, навіть не прорахувавши кожен крок, бути упевненою — все буде добре.
Питання, правда, в малому — коли? Навіть дзеркало обманює менше, ніж наші дбайливі вершки суспільства особливої жирності. До речі, те, що ми бачимо в дзеркалі — це лише те, що бажаємо побачити. Правду скаже лише випадкове віддзеркалення у вуличній вітрині, в раптово виниклому полотні, що відображає, якої-небудь будки. Для цього, правда, пішки треба ходити, в метро спускатися, в тролейбусі вмощуватися серед натовпу. Політичному вовтуженню на їхньому мілководді завжди ніколи, і їм не до гоголя-моголя.
«Нерест» серед зими — справа неабияка, хоч не той уже флер у застарілого пориву, блякле відображення в дзеркалі — не зовсім продуманий образ. Так, відчуваю, що пригадавши цю вічну пісню, одним лише гоголем-моголем не врятуєшся. Схоже, зараз шукатиму привід для ще одного запасного варіанту, але все ж знайду привід побажати всім вічне: «Будьмо».
