Закінчення. Початок читайте «День» №176-177, 181-182, 186-187
В Україні постійно відбувалося зростання чисельності козацтва та поширення покозачення населення, яке відмовлялося підпорядковуватися польській адміністрації. Річ Посполита опинилася, таким чином, перед фактом творення «держави в державі». В королівській інструкції сеймикам (1625 р.) зазначалося, що козаки, «забувши відданість і підданство своє, засновують собі удільну Річ Посполиту, заміряються на життя і маєтки невинних людей (шляхти). Вся Україна під їхньою владою, шляхтич у домі своїм не вільний, в містах і містечках його королівської милості вся управа їх, вони привласнили собі усю владу і видають свої закони...». Ця ситуація призвела зрештою до загальнонаціонального вибуху в Україні й ліквідації польського панування.
Отже, між першим і другим етапами українського державотворення фактично не було різкої хронологічної межі. У 1648 р. розпочалося безпосереднє будівництво нової Української держави, яка отримала назву Військо Запорозьке. Після кількох років кровопролитної й виснажливої боротьби з Польщею в 1654 р. Україна прийняла протекторат московського царя, залишившись окремим державним організмом, зберігаючи свій соціально-політичний і, що дуже важливо, церковний устрій, власну адміністрацію, армію, фінанси, дипломатію, права і привілеї окремих станів.
Україна вступила в договірні відносини з Москвою як вільна й незалежна сторона і не створила з нею жодної спільної державної інституції. Важливою стороною Переяславської угоди було те, що вона означала припинення підданства польському королю і здобуття козацькою Україною суверенності щодо Польщі.
Українська і російська сторони по-різному трактували роль і значення Переяславського акту. Москва розглядала його як засіб «збирання» під свою владу всіх земель, що входили колись до складу Старокиївської держави. Хмельницький прагнув використати мілітарну потугу Москви для остаточного розгрому Польщі й утвердження державної незалежності України. Ось чому на першому етапі стосунків козацький гетьман, зосередивши фактично всю повноту державної влади в своїх руках, мало зважав на детальне юридичне оформлення відносин між обома державами.
Припинення підданства польському королю і здобуття Україною суверенності відносно Польщі, абсолютна і легальна від неї емансипація як в очах самих українців, так і сусідніх держав, склали чи не найважливіший компонент Переяславської угоди.
Гетьман Пилип Орлик, зокрема, вважав, що «найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенності України» є урочистий договір, укладений між царем Олексієм Михайловичем з одного боку та гетьманом Богданом Хмельницьким і станами України з другого. Цей договір став міжнародним визнанням утворення козацької держави, нового устрою в Україні й гетьманської влади як головної ознаки суверенності українського народу.
Б. Хмельницький прагне змінити характер інституту гетьманства і зробити його спадковим у своєму роді. Важливим кроком на шляху впровадження династичної ідеї було одруження гетьманича Тимоша з дочкою молдавського господаря Домною Розандою, що вводило родину Хмельницьких у коло вищої аристократії Речі Посполитої й могло слугувати легітимізації монархічних аспірацій голови козацької держави. У квітні 1657 р. генеральна рада старшини визначила на гетьманстві його сина Юрія, що було важливим кроком до встановлення монархічної форми правління. Хмельницький рішуче поборює спроби агітації за вільну елекцію гетьмана, яку здійснювала група старшини на чолі з І.Виговським.
Без сумніву, утвердження спадкового гетьманства могло зміцнити внутрішнє становище держави, об’єднати навколо гетьмана всі стани тогочасного суспільства, які значною мірою діяли розрізнено, нерідко ставлячи понад усе корпоративні інтереси. При цьому зміна характеру інституту гетьманства супроводжувалася зміною політичних завдань Війська Запорозького, яке відходило від початкових намірів задовольнити насамперед козацькі станові інтереси й переймалося ідеєю будівництва соборної Української держави — «мати під своєю владою всю Україну стародавню, або Русь, де віра православна була і де ще мова наша задержалась: аж по Вислу». Як зауважив І.Виговський на початку 1657 р. шведському послу Веллінгу, «нас би висміяли, коли б ми тепер не відібрали земель, які ми за давніх часів були втратили».
Від 1709 р. інститут гетьманства втрачає свою відносну стабільність. Очевидно, відчуваючи загрозу його ліквідації, козацько-старшинська еліта наважилася на спробу реалізувати проєкт дідичного гетьманства і зробити цей інститут спадковим в роді Розумовських. Наслідки виявилися фатальними для української державності.
З ліквідацією Першого Гетьманату ідея династичного гетьманства не згасла в середовищі української еліти. Ще за життя Катерини ІІ серед українських політиків виникла думка передати гетьманську булаву великому князю Павлу Петровичу і тим самим зберегти інститут гетьманства. До цієї ідеї козацька старшина ще раз повернулася при Павлі І у той спосіб, щоб син імператора великий князь Костянтин мав стати «великим гетьманом», а регентом при ньому — А.Гудович. Однак останні зусилля козацької еліти врятувати гетьманство через російський сурогат династичності зазнали невдачі. Сподівання українського суспільства на відновлення національної державності отримали зовнішньополітичний імпульс, пов’язаний з Великою французькою революцією і приходом до влади Наполеона. Французька дипломатія активно розробляє плани поділу Російської імперії. У 1805 р. французький посол у Константинополі генерал Себастіані вступає у зносини із запорожцями, які емігрували на Дунай після розгрому Запорозької Січі. Їм було обіцяно «по розгромі Росії, відвічного ворога свободолюбних народів», повернути «стародавні вільности, в захист яких віднині стоятиме великий цісар Наполеон». У 1812 р. виникає проєкт створення на території України держави під назвою «Наполеоніда». Її шефом (гетьманом) мав бути хтось із маршалів або родичів Наполеона. Однак хоча французький імператор усвідомлював роль України як імовірного союзника у боротьбі проти Росії, він не був послідовним у реалізації своїх політичних проєктів.
Ідея відновлення Української держави посіла важливе місце у програмових документах Кирило-Мефодіївського братства, члени якого бачили Україну «непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов’янськім». При цьому геніальний Т.Шевченко устами своїх поетичних героїв висловлював сподівання на оживлення саме традиційних форм національної державності — «оживуть гетьмани в золотім жупані», «в степах України — о боже мій милий — блисне булава !».
Проте національно-державницька традиція не стала у ХІХ ст. домінуючою в українському суспільстві. Вона поступилася народницьким концепціям національного розвитку України, які віддавали пріоритет чисто культурницькій діяльності. Лідери народництва вважали, що саме поширення освіти й культури взагалі, а не політична боротьба — єдиний шлях до економічного, політичного і духовного визволення народу.
З розгортанням діяльності М. Драгоманова посилилися намагання внести в український рух струмінь політичної свідомості, вивести його за межі вузькокультурницьких форм боротьби й надати йому політичного характеру. В той же час він фактично продовжив автономістсько-федералістичну традицію попередньої аристократичної еліти і рішуче поборював «український сепаратизм» до кінця свого життя. М. Драгоманов намагався переконати українських політиків зосередити свої зусилля на демократизації і федералізації Російської та Австро-Угорської імперій, що, на його думку, створило б умови для вільного національного розвитку українців.
Автономістсько-федеративне бачення місця України в системі Російської держави було акцептоване українськими соціалістичними і ліберальними партіями, від якого вони до кінця не відмовились остаточно навіть в ході національно— визвольних змагань 1917—1921 рр. Тривалий час воно було суттєвою перешкодою на шляху усвідомлення українським суспільством необхідності власної незалежної держави. Потрібна була «справжня революція супроти народницького світогляду», як зазначав В. Липинський, щоб вивести український рух із глухого кута хибних уявлень про перспективу майбутніх відносин між Україною і Росією.
Органічна відпорність значної частини «верхів українського суспільства», а також широких верств селянства російському асиміляційному тиску зрештою викликала й появу самостійницьких течій в українському політикумі. Водночас з усвідомленням необхідності самостійної Української держави в українстві посилювалося розуміння того, що Україна має розвинути класово диференційовану структуру як передумову оптимального національного і державного існування. У свою чергу повнокровний національний розвиток мав усунути соціальну деструкцію, породжену національним гнобленням.
Подолання спрощеного погляду на українське суспільство висувало, таким чином, завдання більш високого рівня соціально-політичної і національної реанімації вищих прошарків суспільства українського походження, які досі стояли на ґрунті російської або польської національно-державної свідомості. Отже, на переломі ХІХ—ХХ століть було недостатньо «хлопоманства» В. Антоновича і його соратників, простого сповідування українською шляхтою (дворянством) народницьких ідей, потрібна була її повноцінна участь в українському русі із збереженням своїх корпоративно-класових ознак, з політичним досвідом, здатністю до державотворчої праці.
Протягом усього ХІХ ст. українська аристократична верства переживала складний і неоднозначний процес національного пробудження по обидва боки Збруча. Підтвердженням цього були, зокрема, зміни в суспільно-національній свідомості й політичній орієнтації представників давніх українських шляхетсько-магнатських родин Пузин, Сангушків, Сапіг, Шумлянських, Шептицьких, Федоровичів та ін. в Галичині. У Великий Україні відповідну еволюцію пережили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Кочубеї, Тишкевичі, Скоропадські, Ханенки, Лизогуби та ін. Попри монопольні позиції ліберальної демократії і соціалістичних течій в українському русі ця еволюція суспільної свідомості шляхетсько-дворянського стану продемонструвала прагнення до збалансування ціннісних ідеологічних і політичних орієнтацій в українському русі й подолала «смертельну однобічність нації», за виразом В. Липинського, пов’язану з недорозвиненістю в ньому правого консервативного крила.
Живучість гетьманської традиції в Україні, яка спиралася на консерватизм обох основних соціальних компонентів українського села ХІХ ст. — дворянства і селянства, — пізніше виявилася важливим соціальним підґрунтям для проголошення Гетьманату П. Скоропадського. Отже, твердження про суцільну русифікацію української аристократичної верстви та її відхід від національних державницьких ідеалів потребують суттєвої корекції. Реалізація консервативними силами традиційної національної державності була ланкою загальноєвропейського процесу консервативної революції, реакцією на торжество породженого ХІХ століттям лібералізму, прибраного у новітні демократичні шати після завершення Першої світової війни.
