Минулий рік став дуже успішним для однієї з найвідоміших сучасних художниць України Влади Ралко. Вдвох із Володимиром Будніковим — чоловіком, колегою, однодумцем, вона представила кілька виставок, спільних і персональних, а також ця творча пара випустила кілька «авторських» художніх альбомів. Нині Ралко запросила на масштабний новий вернісаж «Резерв» у «Київській картинній галереї».
«ЗВИЧНИЙ ПОБУТ НАБУВАЄ СЮРРЕАЛІСТИЧНИХ РИС»
— Владо, ваші попередні великі проекти «Три кроки» (разом із Володимиром Будніковим) і «Київський щоденник» стали, по суті, документацією переживання художником подій «визрівання» Майдану — Революції Гідності — початку війни на сході. Чому зараз — «Резерв»? Ви записалися в «резервісти»?
— У серіях, які ви згадали, я зосередилася не на відображенні подій, а на дослідженні того, як ведеться людині у ситуації начебто мирного буття поряд із революцією або війною. Коли головні події відбуваються або локально, як-от Майдан посередині мирного Києва, або дистанційно, як військові дії на сході? Попри віртуальну присутність війни в ЗМІ, конфігурація мирного буття в Україні й досі лишається майже незмінною. І через цю жахливу паралельність звичний побут набуває сюрреалістичних рис. Для мене як тоді, так і сьогодні є важливим відстежувати звичні речі, що в змінених обставинах раптом починають промовляти про певний конкретний час.
Над «Резервом» працювала з думками про стан людини, що опинилася в ролі «переміщеної особи» або заручника. Та про надзвичайну впливовість такої фігури, незважаючи на її вилучення з активного життя. Звісно, в «Резерві» йдеться не про справжніх заручників, але про саму добровільну декларативну пасивність, що нагнітає ситуацію, робить її надзвичайно напруженою.
Така фігура ніби позбавилася власних органів та припинила діяти, згорнула усі свої функції, перетворилася на неясну подобу себе самої, почала проростати всередину себе, «накопичуватися», стала схожою на якусь узагальнену, абстрактну ляльку. Замість форм, зумовлених анатомічною будовою, я зобразила м’які необов’язкові силуети.
Взагалі серія «Резерв» — дуже особистісна, адже стала, у певному сенсі, черговим підсумком моєї праці в форматі щоденників. У процесі роботи користувалася старими фото з сімейного архіву, окремими репродукціями власних робіт та фото з бабусиної... кулінарної книги, до яких я час від часу повертаюся і які стали певною мірою архетиповими для мене. Суб’єктивно, ці картинки досі зберігають якусь внутрішню силу та здатні розгортатися в багатоваріантність смислів залежно від особливих ознак певного часу.
Для мене було певним іспитом — залучити сімейні фото як робочі матеріали, але постаті з фото зазнали в процесі такого ступеню перетворень, що там лишилося мало спільного з початковими зображеннями.
«ПОПУЛЯРНІСТЬ ЗАВЖДИ ЗАТУЛЯЄ ФІГУРУ ХУДОЖНИКА»
— У минулому році ви повернулися до живопису олією. Ваш «новий» живопис перегукується з пізнім Малевичем. Упізнавані образи селян біля землі, люди «без облич», ляльки-мотанки — це явна алюзія до творчості класика, хоча, звісно, про «лобове», пряме цитування не йдеться...
— Для мене цього разу «повільна» техніка олійного живопису є важливим складником головної теми, тобто на іміджах в інтернеті ви бачите лише ту частину роботи, такий собі варіант «для бідних». Ми неначе звужуємо кут зору на тій частині живопису, яку можна «переказати» і яка не є ключовим повідомленням. Я вбачаю в такому сприйнятті велику вірогідність піти хибним шляхом.
Але якщо вже йдеться про мистецькі коннотації — коли працювала, думала про лялькоподібних персонажів у італійських метафізиків. А якщо точніше, про своє колишнє захоплення ними. Про селян Малевича я згадала вже після того як роботу над «Резервом» було закінчено, але подібність, про яку ви кажете, для мене лишається дуже поверховою, бо атмосфера робіт моєї серії радше сюрреалістична, тобто виходить із зовсім інших джерел.
— До речі. Малевич сьогодні в Україні — популярний персонаж і навіть кон’юнктурна тема. Що ви самі думаєте з цього приводу?
— Відверто кажучи, мені байдуже до теперішньої популярності Малевича, яка свідчить хіба що про пустопорожні вправи з влаштування оновленого офіційного пантеону героїв й занесення туди ще одного гучного імені. Популярність завжди затуляє фігуру художника.
«УСІ ГОЛОВНІ ТЕМИ ТА НІКУДИ НЕ ЗНИКАЮТЬ»
— У минулому році ви багато виставлялися, випустили мало не цілу бібліотеку художніх альбомів з репродукціями картин. У Музеї Т. Шевченка представили розкішно видану книгу Володимира Буднікова «Питання до видимого»... Ви спільно з чоловіком працюєте над підготовкою альбомів?
— Мистецьке об’єднання «Червоне-Чорне» наприкінці минулого року видало одразу дві книжки — велику монографію Володимира Буднікова «Питання до видимого» та мою книжку «Анатомія». Звісно, ми з Володимиром разом працюємо над книжками, але в нас дуже різні ролі. Попри те що я фактично виступаю упорядником, ми будуємо конструкцію кожної з книжок удвох.
Книгу Володимира я називаю «візуальною монографією», бо ми взяли за принцип не хронологію, а головні лінії, теми серій, проектів та окремих робіт і розташували відповідні розділи в послідовності, зумовленій саме візуальними чинниками. В книжці добре видно, як роботи з різних років та періодів укорінені в єдиній точці або містять посилання на спільну головну форму або ідею; це дає змогу накинути погляд на всю фігуру художника, показує діяльність художника цілісно, замість сприймати її поступово, згідно з хронологічно послідовними фрагментами. Тобто в будові книжки унаочнюється той факт, що усі головні теми не змінюють одна одну, але присутні завжди та нікуди не зникають, навіть якщо їх протягом певних періодів не видно на поверхні. Окрім того, ми зібрали, наново відредагували та переклали майже всі основні авторські тексти Володимира Буднікова, а також частину розмов та мистецтвознавчих текстів про його основні проекти.
Моя книжка «Анатомія» побудована зовсім інакше. Відстежила певний принцип, за яким я працюю останніми роками, а саме в період з кінця 2013 року, в часі, який я визначила як надзвичайний. Після цього відібрала роботи з більш ранніх серій, які найбільш точно відповідають тому самому принципові, хоча їх було зроблено задовго до революції та війни.
