Субота, десята ранку, мінусова температура. Центр Києва – Хрещатик. Люди збираються навпроти КМДА. Сотні людей. В руках – квіти, прапори, плакати «Слава нашим Героям!», «Вітаємо вдома!», «Дякуємо!». Дехто напік кексів і печива у патріотичній – синьо-жовтій – глазурі, дехто наплів браслетиків-оберегів та мотанок. Дуже багато дітей. Ось хлопчик років шести походжає вздовж бордюру з прапором України в руках, дуже великим прапорам у маленьких рученятах, які на диво міцно обхопили древко. Ось на плечах у тата сидить хлопчик років п’яти, поверх теплого пуховика на ньому вдягнутий камуфляжний кітель. Маленька дівчинка у віночку усміхається всім перехожим. Групка підлітків стрибають і голосно співають «Воїни світла» та «Я не здамся без бою». Дуже багато немовлят, більшість з яких солодко спить на руках у батьків. Багато людей страшного віку, майже кожен з них – з квітами.
Тут сьогодні кияни зустрічають бійців 12-го батальйону територіальної оборони «Київ», які повернулися на днях на ротацію із зони АТО. Одразу – у навчальний центр «Десна». Тому дехто з бійців лише сьогодні вперше з літа, а дехто і з весни, побачать свої родини тут, серед сотень вдячних киян. Біля КМДА військовий оркестр грає «Козацький марш». Людський натовп вирує – кожен намагається зрозуміти, звідки йтимуть бійці, щоб стати максимально близько, щоб мати змогу подякувати та вручити букет бійцям. Серед зустрічаючих є й військові, які вже на ротації чи проходять реабілітацію у госпіталях.
Нарешті бійці з’являються. Люди кричать слова подяки. Підходять все ближче, замикають воїнів у своєрідне кільце. Захисне. Один з бійців шпортається і падає, але одразу кілька пар рук підхоплюють його і ставлять на ноги. І ця секундна ситуація здається дуже символічною. Вчора був День волонтера, сьогодні – День української армії. Люди дякують бійцям за те, що захищають, воюють, ризикують життям, бійці – людям за те, що підтримують, допомагають, не кидають у найскладніші хвилини свою армію.
Лунає гімн України, одразу за ним – хвилина мовчання за полеглими на сході героями. Мер Києва Віталій Кличко вітає бійців з поверненням додому, вручає грамоти від КМДА бійцям, що відзначилися в боях. Далі офіційна частина завершується, і кияни кидаються обнімати військових, дарують їм квіти, пригощають гарячим чаєм, фотографуються та безкінечно дякують.
Хтось приніс шоколадні медальки з магазину «Рошен», що навпроти Київради. Бійці охоче їх розбирають і жартують: «Медалі від Порошенка! Золоті! Беріть, інших справжніх нам ніхто не дасть». Сміються.
Серед тих, хто повернувся на ротацію, – боєць з позивним «Гібон», командир окремої розвідгрупи, художник. Розповідає, що свого часу відслужив в армії, але у знак незадоволення системою спалив своє взуття і форму під стінами казарми, сказавши, що більше ніколи їх не одягне. «Коли почалися усі ці події на сході країни, я порушив слово, яке дав собі ще у юності. Я не уявляю, як людина, яка має досвід, може не піти на фронт. Я не хочу, щоб моя сім’я бачила війну. Поки я там, російської армії не буде тут, – розповідає боєць. – У зоні АТО я з літа. На щастя, там не усі люди налаштовані агресивно. Є бабусі, які нагодують, іконки принесуть і добрим словом зігріють. Але я бачив багато різних поселень і різних людей. Ситуація здебільшого така: поки поселення не обстріляне, люди не хочуть нас сприймати, кричать, що ми хунта, каральні батальйони. Були й інші випадки: наприклад, в одному поселенні нам говорили, що ми погані, а коли там терористи захопили дитячий садок з дітьми і вихователями, а ми його звільнили, у людей змінилось до нас ставлення… У будь-якому разі ми переможемо, але процес затягнеться зважаючи на дуже повільні зміни, які проходять у армії. Нам усім варто запастися терпінням, – і тоді все вийде».
«Мене в свій час обурило те, що хтось зазіхає на цілісність нашої країни. Коли забрали Крим, я вирішив, що повинен іти воювати. Я патріот і мусив захистити країну. Тим більше, що я мав військовий досвід: прослужив 13 років, але згодом звільнився з лав збройних сил. Загалом до нас у батальйон усі йшли за власним бажанням, – розповідає командир другого взводу першої роти охорони з позивним «Рапід», в руках тримає величезний синьо-жовтий букет від киян. – За час проведення операції ми стали більш єдиними, ми наче одна родина, стоїмо пліч-о-пліч на захисті своєї Батьківщини, щоб тут, у Києві, люди могли спокійно жити…».
Бійці всі дуже різні – і за віком, і за професією у мирному житті, і за екіпіруванням. «Ми влітку їхали на передову у шортах, майках і кросівках. Нам нічого не дали ні тут, ні там. Те, що ви зараз бачите на мені, – це все куплено за свій кошт, або подаровано друзями і колегами», – розповідає один з бійців і додає, що після війни їм буде що розповісти громадськості, але це згодом, зараз, поки війна, ще не час.
Бійця з позивним «Котс» з першої роти охорони зустрічають дружина, дитина і кум. Котс вже четвертий місяць у зоні АТО. «Я пішов воювати, щоб зберегти нашу цілісність, захистити державу від посягань. Вперше я задумався над тим, що піду воювати, ще коли Росія перетнула кордон з Кримом. Це було незаконно. Статус державного кордону гласить, що під час незаконного перетину кордону військовими формуваннями стріляти треба без попередження. Чому це не було зроблено, я не розумію. Керівники упустили багато моментів, але зараз ми намагаємося все відновити і повернути мир на Україну, – говорить боєць. – За ці чотири місяці я був і в Луганську, і на блокпостах… Населення завжди ставиться до нас обережно. Але коли ми приходимо у місто, вони бачать, що військові прийшли не карати, а допомогти. Ми багато чого людям віддаємо, намагаємось ділитися і їжею, і речами… Сьогодні я щасливий, бо це свято збіглося із зустріччю з рідними, яких ми давно не бачили».
Після цього бійці вирушили на Інститутську – вшанувати пам’ять загиблих на Майдані і в зоні АТО. Поклавши на засніжену бруківку квіти, які щойно отримали від киян, і запаливши лампадки, бійці наче замкнули якесь невидиме, але відчутне коло. Багато з них свого часу були активістами Майдану, нині воюють на сході. Дехто з бійців став на коліна перед іменами загиблих. І в цю мить, схоже, багато хто відчув те, що відчував рік тому – що ми разом, що ми єдині і що переможемо. І ця мить, напевне, була емоційно найсильнішою. Дякуємо.
