Опинилася, загалом, несподівано в передостанній день року в Таврійському національному університеті. Вийшло так, що в Сімферополі, в студентсько-викладацькому товаристві, і проводжала старий рік. У режимі напіввідпочинку не збиралася концентруватися на якомусь конкретному матеріалі, але він сам, соковитий фактаж, просився в руки, і дещо почала записувати в блокнот. Про запас, напевно. Професійна звичка — інстинктивна, а рефлекс, як відомо, не запитує «навіщо?», а механічно віддає команду. І ось вже намацую ручку в сумці й прямо за святковим столом, а вечеря була накрита в студентській їдальні для всього товариства, вивертаючись між тарілками, на колінах, аби не було помітно, починаю заповнювати блокнот окремими фразами-пам’ятками. Приїхавши до Києва, перечитавши не пов’язані за сюжетом абзаци, вирішила: може, щось і вийде.
Студенти того вечора співали пісні, жартували в концертному капуснику, і всі здавалися ровесниками — і викладачі, і їхні учні. В цьому краю, переважно російськомовному, так прекрасно співали українські пісні, що заслухалася. Звернувшись до хлопців українською мовою із запитанням, почула й відповідь українською, причому з такою чистою вимовою, вільною від усіх діалектів, які хоч по-своєму і пікантні, але, погодьтеся, більше пасують до хатнього вжитку. Вмить мова вразила особливою світською промитістю, шармом, що з’явилося відчуття несуржиковості знань. Якщо, звичайно, в даному випадку це визначення доречне, але саме так назвала для себе враження, так і записала.
До речі, відчувається особлива акуратність у всьому, навіть у тому, що їдять студенти щодня. За святковим столом було багато делікатесів, і молодий симпатичний викладач, що сидів поруч (потім хтось сказав, що він вже проректор), якому, мабуть, доручили стежити за наповненістю моєї тарілки, весь час пропонував спробувати фаршировану рибу, яка, — радив, — дуже смачна. Коли спробувала уточнити, чому ж він сам її не бере, почула, — для нас усіх це звична щоденна їжа. І додав, що для їхньої студентської їдальні все, або майже все, що було на святковому столі, норма. Скажу відверто — була здивована, а потім у якоїсь студентки в карнавальному костюмі уточнила, чи правда, що у вас і в будні така смакота, і почула відповідь: «У нас же ректор Микола Васильович Багров — особа без ГМО. Тому і вчать, і годують нас люди не задушливі (так і сказала), а справжні майстри, з якими можна дружити».
Ректора, якого так люблять студенти, в травні минулого року було обрано академіком Академії наук України, і бачила, відчувала, як він радіє цій події, коли розповідає, як до цього йшов, буквально як хлопчик. І це при його почестях та посадах, жорнах, через які довелося пройти, знаходячись у великій політиці. Обставини бували різні, та у цієї людини є талант бути щасливим від усього, і тому з роками його амбіції завжди переростали і втілювалися в реальні плани, а потім з’являлися все нові й нові.
Моду у ВНЗ диктує теж він — своєю поведінкою, порядністю, тонкою ерудицією, апетитом до творчості. Тому у ВНЗ завжди в моді традиції, багато з яких нині так і називають — багровськими. Навіть елегантний яскраво-червоний цегельний паркан, яким обнесли ботанічний сад, прозвали в місті Багровською червоною стіною.
Така особа — це масштаб. На щастя, тут немає і нотки церемоніальності, пафосу, та й коли і навіщо цим бавитися, якщо постійно виношується і конструюється стільки ідей та планів. Так і хочеться, подивившись на таврійських студентів на чолі з їхніми наставниками, використати свій улюблений французький вислів — «взяли свою ноту». І нічого нікому не треба доводити, потрібно просто вміти так жити — яскраво, винахідливо, по-діловому: вузівська медчастина оснащена так, що може позаздрити багатопрофільний лікарський стаціонар, студентське містечко затишне, чисте, комфортабельне, університетський зоомузей наповнюється екзотами, що привозяться самими господарями з наукових експедицій, дихається в цьому колективі легко. Схоже, що немає напруження в стосунках, і кожен, як мені здалося, займає свою нішу, нікого не пресуючи.
Ректор Багров так і сказав: «Університет — моя лебедина пісня, і хочеться більше зробити й залишити». Чим він, власне, і займається щодня. Така пристрасть — антикризове поняття, це як річ, на яку ніколи не буває знижок. Він любить грати в призначене йому життя, ніби п’є з ним на брудершафт, не даючи собі звикнути до самого себе і до своєї справи.
Цікаво, що зі своєю майбутньою дружиною, теж викладачем ВНЗ, Людмилою Олександрівною, він познайомився ще в студентстві, коли на їхньому курсі були лише три хлопця, він і вибрав свою дівчину. Цього року вони відзначили золоте весілля. До речі, для різноманітності, дуже камерно, усамітнившись удвох на дачі. Пані Людмила пише вірші, а в останні місяці готує разом зі своїми колегами спогади про спільну науково-польову юність, про перші творчі експедиції, про спільну молодецьку пору, яка з часом і подарувала талановитих учених. Ця робота зацікавила, захопила, кожен приносить свої тексти, і це стає приводом для чудових посиденьок.
Ось такий багряно-польовий роман трапився. Ще раз переконалася, що жінка і чоловік — поняття позавікові, якщо цікавість до життя не втрачена.
Коротше, це варто бачити.
Must see.
