«Найжахливіше — це нерозділена любов до тракториста», — засмучено зізналася пані явно другої половини життя. Здивувавшись, мимоволі розсміялася й нахабно перепитала: «А ви ж тут до чого? Якось безглуздо звучить». Справа, виявилося, зовсім в іншому. Жінка задумала прибудувати терасу до дачного будинку, і для реалізації задумки найняла кількох робітників. Так ось, бригадиром був у них майстер на всі руки Ромчик. Він роз?їжджав селом на шикарному, власноруч зібраному тракторі, й з цього літа звук трактора став для замовниці чимось більшим, ніж просто подразник. Годинами прислухалася вона, намагаючись вловити наближення. Це в щасливі дні, а частіше весь час відпустки було витрачено на марні надії. Ремонт, який ніяк не починався, став причиною її безсоння і повного нерозуміння, що ж коїться. Як змія, що з’являється з мішка, хоче чути саме цю мелодію і ніяку іншу, так і вона чекала майстра на тракторі. Що ти жадібно дивишся на дорогу, вочевидь, і про неї.
Ромчик, наприклад, міг вранці зателефонувати і сказати, що вже виїжджає, і приїхати за три дні. Найдивовижніше — він начебто і не знав, що обманює. Різноманітні замовлення розривали будівельника на частини, сам він чудово знав, що коли-небудь обов’язково все виконає, завжди дивився в очі добрими очима і дивувався, знизуючи плечима: «Чого ви так хвилюєтеся, сказав «зроблю», значить, зроблю. Сьогодні чекайте після обіду». Жертва намагалася жартувати, перепитуючи, в якому столітті чекати, але осінь, що повисла, виснажила почуття гумору, і було вже не до жартів. Дивлячись на викладений із дикого каменя підмурок (вдалося буквально боротися за кожний час роботи і взяти Ромчика ледве не штурмом) із істеричних телефонних дзвінків, гучних розмов і навіть сліз, дивувалася своїй безпорадності.
Десь по сусідству з її будинком розташувалося чиєсь фермерське господарство, і там також інколи працював трактор, чим мучив додатково. Приймаючи звук чужого трактора за бажаний, засмикана господиня вічно марно плекала надію, а трактор завжди проїжджав повз неї у своїх справах. Бувало, ночами, обдумуючи ситуацію, що склалася, навіть звук літака, що пролітав над селом, приймала за очікуваний. В результаті в наявності — виснаження нервової системи, причому за свій рахунок, хоч і не за своїм бажанням. Муки нічого не навчили. Справа в тім, що вибирати було особливо ні з кого, а Ромчик був майстром молодецьким, і чудово це знав. Коли в черговий раз він, забігши на хвилинку, запевнив, що завтра починаємо, вона, проводивши його, довго дивилася услід і лише за півгодини зрозуміла, що обіцянкою він зняв, як болезаспокійливим, тривогу ненадовго. Очевидно одне: літо вкрадене.
Уже місяць жінка в місті — потрібно ж працювати колись. Вони передзвонюються, віртуальна власниця тераси ще на щось розраховує, вивчаючи довгострокові прогнози погоди. І поступово усвідомлює, що, швидше за все, він украде і наступне літо. Причому право таке він дав собі сам, а збуджені замовники серед усіляких там професорів, конструкторів, кіношників (хто тільки не живе на дачних вулицях села) — всі просять, прогинаючись: «Ромчику, коли?». Дивно звучить у цій місцевості твердження, що зараз у нас важко знайти роботу. Скоро сама замовниця залишиться без діла — кому потрібна постійна відсутність за свій рахунок, нервозність. Ні, це нікому не подобається. Якщо розібратися, то йдеться не про дах над головою, а, загалом, терасу як про місце для настрою, сімейного чаювання, самоспоглядання. Все це для Ромчика — міські забаганки. «Декорації можуть почекати»,— якось на третьому місяці обіцянок кинув він. При цьому гроші на будівельні матеріали взяв ще на початку літа.
У цьому випадку зовсім не йдеться про якогось «кидалу», своєрідного наперсточника. Матеріальні цінності ніхто не має наміру привласнювати — майстра всі в селі знають, і подібна слава йому не потрібна. Він «кинув» на час, а в нас це чомусь крадіжкою не вважається. Жінка дійшла невтішного висновку — якщо потрапив у таку залежність, надається прекрасна можливість загартуватися як сталь. Подібно до фальшивої монети, така ситуація може повертатися і повертатися. Необов’язковість — як ситий лис, якого не варто впускати до свого курника. В один прекрасний день він зголодніє і чимось вашим поживиться. Так, мимохідь.
Цікаво, що самі базікали живуть в якомусь чарівному міжчассі. У законі, виходить. До речі, якби Ромчик прочитав цей матеріал, він би навіть і не збагнув, що це про нього. Збоку себе не бачить, а те, що про нього говорять замовники, навчився не чути. Швидше за все, здивувався б — що, інших проблем немає? Смішні люди — самі не знають чого хочуть. Цим міським все подавай по щучому велінню.
Ех, знати б на початку літа, що все буде саме за його велінням...
