Ви хочете від репортера послідовного аналізу, точності розставляння акцентів, дозованості у визначенні, що було най-най у нашому гостросюжетному прапорському житті, — ні, даруйте! Аналітики ще вивчатимуть, у чому феномен нашої улюбленої газети із залізобетонною назвою «Прапор комунізму» (в січні її 30-річний день народження), яка подарувала українській журналістиці найяскравіших редакторів найпомітніших видань, міцні журналістські пера, розраховані, можна сказати, на довгі дистанції. Ми, пташенята школи Олега Ситника, кожен по-своєму можемо розповісти про нашу газету, яка вже живе в пам’яті. Репортер же, вловивши свого часу флер і чарівливість такої творчо-людської дружби, начебто консервує назавжди свіжість сприймання і в будь-який момент, відкривши його, і ось, будь ласка, пригощайтеся — тут усе натуральне.
Сьогодні можуть подумати, що це розчулення і перебільшення, але ми не знали, що таке застій. Можете не вірити, журналісти нового сторіччя, це справа ваша, але так було, що саме по собі щастя. Нехай пробачать мене всі три шпальти — найголовніші в газеті, але територія репортера — четверта, і, використовуючи певною мірою службове становище, можливо, мимовільно грішитиму перекосом. Наш особливий головний редактор Олег Іванович Ситник зрозумів би цю слабкість. Напевно, пробурчав би грізно, але за сутністю ласкаво, як це робив не раз на літучках. Лише й чула на свою адресу: що ви хочете, вона ж жодного райкому не знає. А ну скажи, як прізвище секретаря райкому — і називав будь-який район. У відповідь від мене чув одне й те ж саме — у ваші райкоми не граюся. Я — РЕПОРТЕР. До речі, так виразно, що кожна літера звучала, як велика. Та й політичний репортаж, найбільш вишукана страва газети, вперше народилася також у нашій газеті. Палітра шпальт була такою артистичною, що й серйозні матеріали перших шпальт багато в чому завдяки пружній азартній атмосфері (це при нічних чергуваннях у друкарні, необхідності завжди здавати в номер, до газети — органу міськкому партії), не створювалися байдужими перами. У Ситника було геніальне чуття на потрібних йому людей.
Не дивуйтеся певній непричесаності розповіді — зримість, гостра відчутність спогадів заважає написати, як потрібно — пристойно і врівноважено. Не вмію — не навчилася, та й не хотіла вчитися. Моя мета, вловивши нюанс, який завжди вислизає, слабко видимий, відчути, що тема в капкані, і все, що потрапило в полон, і люди, яких зараз термосиш, працюватимуть на матеріал. Усі ми знали улюблену ситниківську прикмету — якщо трусило при написанні матеріалу, значить, він вийде. І нас, потрібно зiзнатися, часто трусило на двох редакційних поверхах.
У репортера ж таке життя, що він не може чекати, коли, скажімо, настане осінь, і груша дозріє. Вона, ця сама груша, повинна падати до ніг тоді, коли потрібно, тобто зараз. О шостій годині вечора міг просигналити секретаріат, що на шпальті дірка, терміново потрібна інформація. І ввечері, коли всі розходяться, наш відділ починав переривати місто, і, потрібно сказати, все місто переривали за секунду. Часом, насилу розібравши нашу скоромовку, на тому кінці дроту вигукували майже з жахом: Господи, що у вас трапилося? А що? Нічого не трапилося — просто чергове вечірнє доїння. Щоправда, особливо нервове, з коліс. Картинки життя відділу інформації мені ближчі, але вони універсальні для нашої газети — ми завжди були цікаві один одному. Мабуть, і це запалювало в нас внутрішнє полум’я, робило мало не всесильними. Ми навіть не здогадувалися тоді, що нашу надзвичайно популярну в столиці щоденну газету іменуватимуть школою Ситника, ми просто вчилися один у одного, нас вирівнювала спільна пристрасть, щоб топка «Прапора» горіла яскравіше за всіх.
До редакції приходили, як зараз би сказали, VIPи всіх мастей, і Папаша (одна з кличок редактора) розквітав, коли йому говорили: ну й баб ти зібрав у себе. Дивно, що й працювати вміють.
Щоб остаточно підірвати слабку надію на солідність оповіді, пригадаю свій перший день у «Прапорі». Упевнена, коли-небудь його, цей епізод, використають у кіно, проте, річ не в цьому. На маленькому прикладі спробую захистити свою добу, в якій не лише задуха жила, а й справжній кураж, без всякого гриму.
Отже. У невеликому двоповерховому будиночку на Артема, 24 щось ремонтували, і тому центральний вхід був зачинений. Зі двору під кутом 45—50 градусів встановили дерев’яні сходи прямо... на другий поверх. Ними бігали кореспонденти, друкарки, зав. відділами. Я стояла внизу і з настороженим виглядом спостерігала, як вітер одягає жіночі легкі спідниці на голови прапорянок, які біжать догори. Це дуже веселило чоловічу половину редакції, яка, звичайно ж, у цей момент майже в повному складі зібралася під сходами на перекур. Мені також запропонували піднятися, але я вважала за краще швиденько втекти. Погодьтеся, звикнути б трохи! Два дні перебувала в певній завороженості, а потім гру прапорську прийняла як неочікуваний подарунок і, вже захлинаючись від щастя, чекала на кожен новий робочий день. Так, граючись, формувалися особистості і такого міцного замісу, як зараз зрозуміло, що нині, ставши відомими професіоналами, вже й самі творять, може ще більш талановито, нові покоління журналістів.
Що ще можу сказати? Зараз начебто нові життєві правила, і ми всі, звичайно ж, хто навчився, хто вчиться вписуватися в них. Але виявляється, що той, хто хоче гратися в цікаве життя, а не лише тягнути лямку, він обов’язково щось вигадає. А школа «Прапора» людину так налаштовує, що вона на полюванні за цікавим життям перебуває завжди. Ми мали «журналістські пальці». Саджали з любов’ю, виростало швидко й завжди індивідуально. Нас і сьогодні тягне один до одного, оскільки ніколи не допускали мертвого сезону в стосунках, роботі. Долаючи спокусу згадувати й згадувати, називати тепер відомих у країні прапорян, все ж зупинюся. Перевантаження, як і недосіл, для репортера шкідливий. Хочеться ж знімати куток на репортерській шпальті все життя, і щоб він ніколи не був тісний. Ось таку ілюзію дарує репортерство навіки — начебто все життя попереду.
Пустунчик ти, наш «Прапор»... Поталанило ж!
