І що ж такого особливого в ньому, чому вмить захотілося у відпустку, звідки просигналила невмотивована мрійність, і це смішне хвилювання... Зовсім не до місця.
Сиджу на відкритій веранді улюбленого кінотеатру з кавою і свіжою газетою, та не читаю: вдивляюся в дратуючі віконця старого, вічно червоного двоповерхового автобуса, що завжди стоїть навпроти, в думках підшукую собі місце в ньому — обов’язково на другому поверсі, передчуваю, як паритиму над вулицею, озброївшись особливим нюхом туриста і підмічати будь-які дрібниці. Щоправда, це найбільш куражне туристське завзяття — ексклюзивний стан, за яким чомусь обов’язково потрібно їхати туди — не знаю куди. А якщо не світить, не виходить ні відпустки, ні поїздки... допоможе втома. Мені вона підказала помандрувати, не виходячи з кав’ярні, подивитися згори донизу на червоний автобус, рідну вулицю — дуже знайому протягом життя і за роки репортерської біганини всім містом, спробувати піднестися, побалакати самій з собою, вловити багатошаровість настроїв літньої вулиці, прислухатися, про що говорять, подихати свіжим повітрям, на крайній випадок.
Раптом мій план уживання в образ відпочивальника перервав дитячий гучний заклик: «Вожатий, вожатий — подай піонера!» Виявляється, в парку навпроти дітлахи бігали в своїй грі, улюбленій і в моєму дитинстві. Всезнайки назвали б його однозначно совковим, та своє дитинство нікому не дам образити — не було воно ні недоладним, ні ганебним. Сьогоднішні діти поняття не мали, що грають у імперсько-піонерську гру: було їм дзвінко і добре, а сама гра пустотлива, динамічна абсолютно не застаріла. Як і багато років тому, вона прагнула визначити лідера. Справжнього — без перевиборів. До речі, у хлопців та дівчат була в ходу і українська, і російська мови — і вони не помічали цього. Один любий для мене чотирирічний хлопчик вигукнув би, за звичкою заплутавшись у неприродності одномоментності: «Який кошмар, яка чарівність!»
Вітер на веранді розгойдував навіс, струмені води в садовому водограї ставали дещо істеричними, свічку на столі задуло, й запалювати її не мало сенсу — наближалася гроза.
За сусідніми столиками щебетали дамочки різного віку, майже всі з сигаретою і зайвою вагою за фактом. А як швидко зникало в них морозиво, чіпси та інше, та в яких кількостях! Худнути важко, — мляво подумалося, — та не мої це турботи. Внизу проносилися машини, що приїхали з усього світу, але уламок минулої доби, вчорашній день автобусобудування впевнено почувався, вловлюючи свою невідпорність хоча б у очах однієї випадкової фантазерки.
Справа парочка намагалася описати переддощове небо. Дівчина стверджувала, що вона бачить на обрії колір перванш, а хлопець навіть такого не чув. Блакитне — воно і є блакитне, — твердив він. Та це й не новина — чоловіки майже не відчувають відтінків. Говорять, що лише сірий колір чоловіки й жінки сприймають однаково, навіть у нюансах. Що ж, тривале тренування життям не минає марно. Ще сильна стать вільно описує відтінки зеленого і брунатного — улюблені кольори огорож. Для чоловіків колір морської хвилі — просто блакитний, а морквяний — світло-червоний. Відтінки рожевого, жовтого, синього, червоного описати неспроможні, — стверджують фахівці. Невже попереду лише сірість, зрозуміла всім? Може, яка-небудь пані бачить перванш на обрії — але чи на нашому, чи на своєму? Та й чи перванш це?
Двоє літніх людей, купивши квитки в кіно за знижкою (був ранок буденного дня), вимушено вирішили заощадити й нічого не замовляли. Сиділи й вивчали часопис. Почула вичитану ними пораду: «У сезон біди стійте на одній нозі». Забавно, — подумала. Хто ж зможе стільки вистояти — адже ми рокам в цій позі. Нині на чергове побиття рекорду йдемо. Заспокоїло лише, що в біді, виявляється, всі місця м’які, засидишся — не піднімешся. Так що ми, стоячи на одній нозі, можна сказати, рятуємося.
«Я колекціоную щасливі обличчя, — голосно признавалася незнайома мені Юля подружкам. — У моєму альбомі вже є одна світлина — моя в дуже доброму гуморі. Допомагає дівчата, особливо коли нічого не клеїться». Тут і сама пригадала, що збираю клаптики від везучого свого вбрання і родинні морські камінці, зібрані в щасливі дні. Безперечно, допомагає, — погодилася.
Якось мучила перед найскладнішою виставою улюбленого всіма заслуженого артиста України Володимира Горянського безглуздими запитаннями. Не встигнувши пообідати, нашвидку ковтаючи горішки з театрального буфета, він, перебуваючи в лещатах власної ввічливості, змушений був відповідати. Чомусь мені хотілося довідатися, чи пам’ятає він свої дитячі скарби, які хлопчаки звичайно тягають у кишенях, і чи потрібні вони йому в дорослому житті.
Звичайно, сьогодні це смішно, адже спритненькі люди колекціонують фабрики, пароплави, заводи й комбінати. В одній газеті мені так і сказали як факт, що не потребує коментарів: «Тепер так не пишуть». У іншій — що позиціонує себе як найбільш київську, — матеріал просто загубили, а вибачатися зараз не прийнято. Добре, що образ не колекціоную, просто пам’ять добра.
Хоч як це дивно, актор не здивувався запитанню і відповів цілком у своєму дусі:
— У мене й зараз кишені повні скарбів, — щоправда, не уточнив яких, але пригадав випадок, який і став відповіддю. — Переїжджаючи до Києва, — розповів він, — відправив контейнер з речами залізницею. Через якийсь час дзвінок: щось там у дорозі з речей пошкодилося. Я навіть не подумав про апаратуру, інші цінні речі, що перебували в упаковках. Як там мої маленькі витребеньки, всі до одної з пам’яттю. Лише б збереглися, — твердив собі, поки мчав на станцію. На щастя, все було на місці і нині вони — на відстані простягнутої руки.
Згори забавно було спостерігати реакцію людей одне на одного. Начебто ніхто нікого не бачить, та спитайте будь-яку жінку — вона з точністю опише вбрання, що їй сподобалося. А чоловіки, навіть у машинах, що найбільше поспішають, устигали зорієнтувати свої очі не лише на швидкісний машинний потік. Літо — відпочинок для очей тих, хто плутається у відтінках. Хоча кожен і носить штани, які вибрав, всім хочеться помріяти вприглядку, як кажуть: три пишемо — два замічаємо.
І тут побачила ДВОХ — юних, чистеньких, умитих і нескінченно хворих. Вони йшли, тримаючись за руки, начебто у висячому положенні, начебто в танці. Закохані злегка погойдувалися, але під різними кутами, і лише тримаючись за руки, домагалися спільної рівноваги і, як подарунок — літо на двох. Несли свою ношу з усмішкою — ви не повірите — не з вимученою, а справжнісінькою — щасливою, і люди милувалися ними. Виразно зрозуміла: щойно повз пройшло справжнє, горде, вистраждане юне щастя.
Бенефіс кохання на тлі вигаданого раю. Двоповерхового, проте.
