Прекрасно пам’ятаю, яке приголомшуюче враження справила на мене колись назва цієї розповіді. Якщо врахувати, що настільки яскрава розкутість викладення в далекі роки підвищеної радянської скромності була такою, що майже викликає, а розповідь «Джульєтта з другого поверху» написав журналіст яскравий, розумний, до того ж чоловік особливої мужності, відмічений відвертою жіночою вибірковістю, одна ж юна особа була просто схиблена, то недивно, що пам’ять не вкрилася ностальгічним флером, а зберегла живе відчуття. Виявляється, минаюча краса спогадів зовсім не зникає, а в певний момент витканий з різних метафор сюжет збирає ніби в колаж дорогі епізоди, відстань між якими — десятиліття. І легко випливає істина, пробившись крізь чисельні смислові нетрі. Хай камерна, особиста, але той, хто вміє в думках фіксувати миті щастя, а не пробігати стрімголов крізь життєві одкровення, хто вміє вклонятися їм з вдячністю, той вловить природність цього стрибка з сьогоднішнього хаосу проблем у світ гострих відчуттів і багатства всього того, що дарує життя.
В останній день травня сиділа на другому поверсі своєї нової дерев’яної дачної тераси і дивилася вдалечінь, гіпнотизуючи захід сонця, дивні кручі на горизонті, кокетливу затоку, що вміло маскує свої недоліки і вміє виглядати здалека розкішним доповненням до соковитого пейзажу.
Раптом стара наша акація, під якою і розташувалася тераса, ураз скинула всі квіти, вкривши і мене, і напівпрозорий дах білим ароматним килимом. Квіти все продовжували сипатися зверху, нахабно шарудячи по даху, вкриваючи його ніби танцюючими веснянками, гарячі від сонця, дерев’яні сходинки теж стали білими. Раптом гостро відчула це саме щастя, пригадавши далеку назву і все, що з нею пов’язано, і подумала, звідки ж могла знати дорога мені людина, що через стільки років сидітиму на другому поверсі побудованої на його честь тераси і збиратиму воєдино щось, навіть не знаю що. Та це й неважливо — щастя завжди за звичкою шифрується і не любить глибокого аналізу. І правильно робить, світломаскування аж ніяк не зайве — все своє ношу з собою.
Пострибавши по гарячих сходинках, зверху ніби цукровою пудрою припудрених квітами, відчувши босими ногами їх гарячий масаж, помітила, що сусідів, які мимоволі спостерігають цю сцену, дивує, а можливо й дратує настільки невмотивована веселість. Всі працюють у городах, а ця нероба сидить і про щось постійно мріє. Одна стара актриса навіть зазначила, щоправда, вельми голосно і ніби звертаючись до своїх близьких, а швидше за все, до публіки, тобто до мене, що дивитися вдалину, мовляв, може кожен. Працювати потрібно. Їй чомусь і на думку не спадає, що сидячи на терасі, можна теж працювати. Вона глибоко впевнена, що присвятивши життя овочам, пізнала мудрість життя. Правда, в сьогоднішньому контексті цін на звичайнісіньку їжу розумієш набагато більше, але й забувати не варто, що ці самі овочі — професіонали по своєрідному злиттю і поглинанню. І не помітиш, як проковтнуть весь твій час, щоправда, підгодують, на щастя, поки без євробактерій.
Ми, мабуть, ніколи не навчимося не впроваджувати, мало не ін’єкційно, свій стиль мислення, свої нюанси і свої аксіоми іншим, забуваючи, що в усіх є свій досвід, свій стиль життя і свої цінності, і не варто так активно метушитись із власними стереотипами. Все це лише для суто сімейного користування.
Запам’ятала слова одного футбольного тренера, які стали для мене непомітно програмними (хай і важко досяжними) в стосунках з людьми. Він, будучи в Японії і дивлячись на боротьбу сумо, відзначив, що після закінчення поєдинку неможливо здогадатися, хто виграв, а хто програв. Вони не показують своїх емоцій, тому що бояться травмувати того, хто програв. Ось що абсолютно неймовірно для нашого суспільства, та все ж хоч щось із цього філософського космосу хочеться засвоїти.
Взагалі-то мені незрозумілі люди, які ставляться до себе і своїх думок надто серйозно. Вважаю це навіть смішною неповноцінністю. Все одно, що під запашною акацією сидіти на терасі яскравого сонячного дня в black tie: довгій сукні з декольте, прибраним волоссям і максимумом прикрас. Також смішно сприймати успіх в одній компанії за загальне визнання, уявляючи себе мега-профі. Цим часто грішать і журналісти, та й інші. Як на мене, головна винагорода — це життя, яке візуально і духовно залежить від усього, що оточує. Вмієш радіти — більшої винагороди і не варто шукати. Вдихаючи акацієвий натуральний парфум, розмірковувала, що це говорить у мені old school. Ось і виходить, що маючи такий фундамент, але не припиняючи навчання, можна постійно оновлювати інтер’єр власного світонастрою.
Та все ж один представник old school мене нещодавно неабияк здивував. Він, виявляється, в Еквадорі придбав будиночок, оточений чудовими безлюдними пляжами. Стверджує, що там за три долари в день можна шикарно відпочивати, запросив нас, старих друзів по газетному життю, приїхати туди у відпустку. Пам’ятаю, колись серед усіх нас, тоді дуже молодих журналістів, він був таким, що сам має потребу і вічно просив у борг. Правда, ніколи не був «шаровиком», просто сім’я була велика, а кореспондентські гонорари не давали приводу вважати себе успішним. І ось розкрутився і вирішив нас зібрати. Тепер з друзями читаємо все про Еквадор. Поїдемо — не поїдемо, подивимось. Поки ж, сидячи того останнього дня травня на терасі під акацією, гортала альбом з фотографіями еквадорської краси. І тут раптом глибоко зітхнуло моє старе дерево, обсипавши мене своїми запашними квітковими дарунками, зустріччю з придуманою колись письменником Ігорем Засєдою Джульєттою, і моя зачарованість на все життя знову дзвінко нагадала про себе.
Високо сиджу — далеко бачу...
